Червінська Любов Володимирівна

• Статус: Захист планується
• Спеціальність: 081 – «Право»
• Назва дисертаційної роботи: «Кримінальна відповідальність за підроблення офіційних документів»
• Науковий консультант: ЗАГИНЕЙ-ЗАБОЛОТЕНКО ЗОЯ АПОЛЛІНАРІЇВНА, доктор юридичних наук, професор
• Дата та час захисту:
• Місце захисту: Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України (01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4)

Анотація:

Червінська Л. В. Кримінальна відповідальність за підроблення офіційних документів. — Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 — «Право» (08 — Право). Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України, Київ, 2026.
У розділі 1 досліджено теоретико-методологічні засади кримінально-правової охорони автентичності офіційних документів, достовірності закріпленої в них юридично значущої інформації та їх юридичної сили. Проаналізовано наукові підходи до розуміння офіційного документообігу як об’єкта кримінально-правової охорони та обґрунтовано, що його не слід зводити лише до організаційно-процедурного порядку створення, руху й використання документів. Сучасний офіційний документообіг розглянуто як організаційно-правове середовище, у межах якого формуються, реалізуються та охороняються три взаємопов’язані характеристики офіційного документа: його автентичність, достовірність закріпленої в ньому юридично значущої інформації та юридична сила. Розмежовано зміст цих характеристик та встановлено їх значення для кримінально-правової оцінки матеріального й інтелектуального підроблення та використання підробленого документа. Запропоновано систематизацію відповідних кримінальних правопорушень за характером неправомірного впливу на документ із виокремленням діянь, пов’язаних зі створенням або зміною документа чи його інформаційного змісту, використанням підробленого або недостовірного документа та неправомірним впливом на справжні документи. Додатковими критеріями систематизації визначено функціональну роль документа, сферу його використання та форму існування. Окрему увагу приділено трансформації офіційного документообігу в умовах цифровізації та проблемі кримінально-правової оцінки електронних документів і юридично значущих відомостей, що містяться в електронних реєстрах та інформаційних системах. Проаналізовано кількісні та якісні показники кримінальних правопорушень, передбачених статтями 358 та 366 КК України, за 2021–2025 рр.
Встановлено нерівномірну динаміку облікованих кримінальних правопорушень із максимальним показником у 2023 р. та подальшим його зменшенням у 2024–2025 рр., а також стабільне переважання у структурі досліджуваного масиву кримінальних правопорушень, передбачених ст. 358 КК України. Досліджено показники засудженості, інтенсивності та регіонального розподілу відповідних кримінальних правопорушень. Встановлено територіальну нерівномірність абсолютних показників та окреслено методологічні обмеження їх інтерпретації в умовах воєнного стану, міграційних процесів, тимчасової окупації частини території України та трансформації системи державного управління. Зміни кількісних і якісних характеристик досліджуваної злочинності розглянуто в контексті цифровізації офіційного документообігу, наслідків пандемії COVID-19 та функціонування держави в умовах повномасштабної збройної агресії. На основі порівняльно-правового аналізу кримінального законодавства ФРН, Італійської Республіки, Литовської Республіки, Латвійської Республіки, Республіки Молдова та Грузії визначено спільні й відмінні підходи до кримінально-правової охорони документів. Встановлено значення функціонального та доказового підходів до визначення документа, охорони публічної довіри, розмежування посягань на справжність документа та достовірність його змісту, криміналізації використання підроблених документів, диференціації відповідальності залежно від виду документа й характеру діяння, а також поширення кримінально-правової охорони на електронні форми документування. Обґрунтовано можливість урахування окремих елементів зарубіжних моделей під час удосконалення КК України на засадах функціонального та технологічно нейтрального підходу без механічного перенесення зарубіжних кримінально-правових конструкцій.
У розділі 2 досліджено офіційний документ як предмет кримінального правопорушення. Проаналізовано нормативне визначення поняття «офіційний документ», закріплене у примітці до ст. 358 КК України, міжнародно-правові та національні підходи до його розуміння, а також основні доктринальні концепції. Встановлено, що кримінально-правова ідентифікація офіційного документа
ґрунтується на змішаному формально-функціональному підході, який передбачає сукупну оцінку його змісту, юридичного призначення, суб’єкта створення, видачі чи посвідчення, форми та реквізитів. Звертається увага на необхідності розмежування понять «офіційний документ», «документ» та спеціальних видів документів, передбачених нормами Особливої частини КК України. Розкрито змістову ознаку офіційного документа та обґрунтовано її альтернативний характер: закріплена в документі інформація повинна або підтверджувати чи посвідчувати юридично значущі обставини, або бути придатною для використання як доказ у правозастосовній діяльності. Проаналізовано співвідношення офіційного документа як предмета кримінального правопорушення та документа як процесуального джерела доказової інформації. На основі практики Верховного Суду встановлено, що доказове значення не є невід’ємною властивістю кожного офіційного документа, а його офіційний статус має визначатися на підставі сукупності змістових, функціональних, суб’єктних і формально-юридичних ознак. Досліджено офіційність як комплексну властивість документа, що охоплює інституційне походження та нормативно визначену форму. Запропоновано розмежування матеріального і субстанційного автора документа та обґрунтовано значення персоніфікації юридично значущого волевиявлення для встановлення авторства і кримінально-правової оцінки поведінки осіб, залучених до створення підробленого документа. Проаналізовано правову природу декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та встановлено, що вона не повною мірою відповідає класичному критерію інституційного походження офіційного документа, однак ця обставина не усуває необхідності її спеціальної кримінально-правової охорони. Обґрунтовано доцільність уточнення суб’єктної ознаки офіційного документа з урахуванням персоніфікованих моделей формування юридично значущої інформації. Окрему увагу приділено нормативно визначеній формі офіційного документа, співвідношенню форми та реквізитів, а також значенню окремих дефектів оформлення для вирішення питання про наявність предмета кримінального правопорушення. Досліджено
трансформацію ознаки матеріального носія в умовах цифровізації суспільства. Обґрунтовано, що електронна форма сама по собі не змінює юридичної природи документа, а електронний документ може визнаватися офіційним лише за умови відповідності нормативно визначеним ознакам. Визначальне значення мають можливість стійкої фіксації та відтворення юридично значущої інформації, ідентифікації документа та його автора або суб’єкта посвідчення, а також забезпечення цілісності даних. На матеріалах судової практики проаналізовано проблеми віднесення до офіційних документів електронних записів у державних інформаційних системах, паперових відтворень електронних документів, військово-облікових документів та платіжних карток. Обґрунтовано, що окремий запис у реєстрі або базі даних не може автоматично визнаватися офіційним документом лише через його юридичну значущість; необхідним є встановлення всіх нормативних ознак документа. Запропоновано технологічно нейтральний формально-функціональний підхід до подальшого вдосконалення поняття офіційного документа, який забезпечує однакові критерії кримінально-правової оцінки матеріальних та електронних форм документування та узгоджується з концепцією охорони автентичності документа, достовірності закріпленої в ньому юридично значущої інформації та його юридичної сили. У розділі 3 досліджено суспільно небезпечні діяння, пов’язані з протиправним впливом на офіційні документи та використанням підроблених документів у правовому обігу. Встановлено неоднорідність законодавчого використання поняття «підроблення», яке в нормах Особливої частини КК України застосовується як у широкому значенні — для позначення сукупності різних форм протиправного впливу на документ, так і у вузькому — як конкретна ознака об’єктивної сторони окремого складу кримінального правопорушення. Обґрунтовано необхідність визначати зміст відповідного діяння з урахуванням конкретної кримінально-правової норми та властивості офіційного документа, на яку спрямований протиправний вплив. Проаналізовано доктринальне розмежування матеріального та інтелектуального підроблення. Матеріальне підроблення пов’язано передусім із порушенням автентичності документа, його
походження, авторства, цілісності чи реквізитів, тоді як інтелектуальне — з недостовірністю закріпленої в ньому інформації за збереження належного походження документа. Запропоновано для цілей дослідження розмежовувати підроблення у вузькому значенні та фальсифікацію за характером порушеної властивості: підроблення пов’язувати з протиправним впливом на автентичність офіційного документа, а фальсифікацію — зі спотворенням достовірності юридично значущої інформації в автентичному документі. Встановлено, що обидва види протиправного впливу можуть позначатися на юридичній силі документа. Розкрито зміст окремих форм підроблення офіційних документів, передбачених статтями 358 та 366 КК України. Обґрунтовано нетотожність понять «завідомо підроблений» і «завідомо неправдивий» документ та, відповідно, необхідність розмежування складання і видачі таких документів залежно від характеру їх дефекту. Встановлено, що внесення завідомо неправдивих відомостей спрямоване на достовірність інформаційного змісту вже існуючого автентичного документа, тоді як «інше підроблення» охоплює не конкретизовані законодавцем способи зміни його змісту, реквізитів або інших юридично значущих елементів. Окремо досліджено посвідчення документа та зроблено висновок, що воно не є самостійною формою підроблення і не може розглядатися як універсальний механізм підтвердження достовірності всього змісту документа. Охарактеризовано використання завідомо підробленого офіційного документа як самостійне щодо його підроблення суспільно небезпечне діяння. Запропоновано розуміти його як умисне застосування документа, про підробленість якого особі достовірно відомо, відповідно до функціонального призначення такого документа у конкретних юридично значущих відносинах. Розмежовано подання та пред’явлення як фактичні способи використання та обґрунтовано, що саме по собі зберігання підробленого документа не становить його використання. На прикладі ст. 233 КК проаналізовано особливості використання підроблених приватизаційних документів у структурі багатоетапної процедури приватизації державного та комунального майна. Обґрунтовано обмежувальне розуміння поняття
«приватизаційні документи», до яких віднесено лише офіційні документи, що безпосередньо забезпечують, оформлюють або посвідчують відчуження об’єкта публічної власності. Окремо досліджено зміст поняття «документи, що містять недостовірні відомості» у ч. 1 ст. 332-2 КК. На матеріалах судової практики та законодавства про правовий статус іноземців обґрунтовано, що належним чином виданий іноземною державою паспорт, який відображає актуальні персональні дані особи після законної зміни імені, не може визнаватися документом із недостовірними відомостями лише через наявність установленої раніше заборони на в’їзд в Україну.

Додатки:

Дисертація Повідомлення про утворення разової СВР