Пилипець Антон Юрійович

• Статус: Захист планується
• Спеціальність: 081 – «Право»
• Назва дисертаційної роботи: «Кримінально-правова протидія незаконній пропаганді в умовах війни»
• Науковий консультант: ЗАГИНЕЙ-ЗАБОЛОТЕНКО Зоя Аполлінаріївна, доктор юридичних наук, професор
• Дата та час захисту:
• Місце захисту: Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України (01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4)

Анотація:

Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 — «Право» (08 — Право). Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України, Київ, 2026.
У розділі 1 досліджено теоретико-правові засади кримінально-правової протидії незаконній пропаганді. У підрозділі 1.1 «Незаконна пропаганда як соціально-правове явище та кримінально-правова категорія» прослідковано генезу поняття пропаганди, її соціально-комунікативну природу, ознаки та співвідношення із суміжними інформаційними явищами. Обґрунтовано, що пропаганда не є апріорі неправдивою, маніпулятивною або протиправною, а її визначальною ознакою є усвідомлена спрямованість інформаційно-комунікативного впливу на формування, зміну, підтримання чи актуалізацію поглядів, цінностей, оцінок, емоційних реакцій і поведінкових установок адресата. Відмежовано пропаганду від інформування, переконання, агітації, дезінформації, маніпуляції та публічних закликів за домінантною функцією комунікації. Доведено, що масовість, публічність, систематичність, повторюваність, емоційність і недостовірність інформації характеризують окремі форми та інтенсивність пропагандистського впливу, але не є його універсальними ознаками. Визначено, що незаконність є не внутрішньою властивістю пропаганди, а її юридичною характеристикою, яка виникає лише за умови відповідності змісту, предмета, мети, способу, засобів, адресованості або обставин здійснення конкретній правовій забороні. Запропоновано розмежовувати кримінально протиправну пропаганду та кримінальні правопорушення, пов’язані із пропагандою.
У підрозділі 1.2 «Міжнародні стандарти, практика Європейського суду з прав людини та зарубіжний досвід протидії незаконній пропаганді» установлено, що міжнародне право не містить універсального визначення незаконної пропаганди, а передбачає предметні заборони її найбільш
небезпечних проявів, зокрема пропаганди війни, підбурювання до дискримінації, ворожнечі, насильства та геноциду. Розкрито стандарти допустимого обмеження свободи вираження поглядів, відповідно до яких кримінально-правове втручання має бути передбачене законом, переслідувати легітимну мету, бути необхідним і пропорційним, а кримінальне право — застосовуватися як крайній засіб. На основі практики ЄСПЛ систематизовано критерії оцінювання інформаційних діянь: зміст і форма висловлювання, його мета та комунікативна спрямованість, контекст, статус автора, характеристики аудиторії, спосіб і масштаб поширення, зв’язок із конкретною шкодою та суворість санкції. Порівняльний аналіз законодавства держав Європи дав змогу виокремити організаційно-символічну, антидискримінаційну, меморіальну, антитерористичну та цифрово-регуляторну моделі протидії незаконній пропаганді, які в національних правопорядках існують у змішаному вигляді. Обґрунтовано доцільність запозичення Україною таких елементів зарубіжного досвіду, як чітке розмежування форм інформаційної поведінки, установлення публічності або спеціальної мети поширення інформації, критеріїв конкретної небезпеки, винятків для наукової, освітньої, мистецької, журналістської та історико-документальної діяльності, а також диференціація заходів кримінально-правового реагування.
Розділ 2 присвячено комплексній кримінально-правовій характеристиці незаконної пропаганди в умовах війни та систематизації кримінальних правопорушень, у яких пропагандистський вплив становить обов’язкову ознаку, спосіб учинення, функціональний складник або фактичний контекст суспільно небезпечного діяння. Обґрунтовано необхідність розмежування кримінально протиправної пропаганди у вузькому значенні та кримінальних правопорушень, пов’язаних із пропагандою. До першої категорії віднесено безпосередній умисний інформаційно-комунікативний вплив, спрямований на формування, зміну або підтримання в адресатів ідей, оцінок, переконань та поведінкових установок, зміст чи спрямованість яких заборонені кримінальним законом. До другої — правопорушення, в яких пропаганда може виконувати допоміжну,
забезпечувальну, легітимаційну, мобілізаційну або іншу функцію, не будучи в усіх випадках обов’язковою ознакою складу.
Встановлено, що система кримінальних правопорушень, пов’язаних із незаконною пропагандою, не може формуватися лише за ознакою використання законодавцем терміна «пропаганда». Кримінальний закон передбачає інформаційно-комунікативні діяння у формах публічних закликів, виготовлення та поширення матеріалів, виправдовування, визнання правомірною, заперечення, глорифікації, розпалювання ворожнечі, інформаційної співпраці з державою-агресором та інших способів впливу. Тому належність певного кримінального правопорушення до досліджуваної системи визначається його фактичною інформаційною природою, змістом повідомлення, характером аудиторії та функціональною спрямованістю відповідної поведінки.
Запропоновано здійснювати кримінально-правову оцінку незаконної пропаганди з урахуванням сукупності взаємопов’язаних ознак: ідейно-смислового змісту повідомлення; спрямованості на свідомість і поведінку адресата; цільової аудиторії; статусу та функціональної ролі комунікатора; способу й каналу поширення; режиму доступу до інформації; систематичності та повторюваності комунікації; включеності повідомлення до ширшого пропагандистського наративу; поєднання раціональних, емоційних, візуальних і символічних засобів впливу. Доведено, що ізольований лінгвістичний аналіз окремої фрази не забезпечує належного встановлення пропагандистського характеру діяння. Однакове за буквальним змістом повідомлення може мати різне кримінально-правове значення залежно від контексту, аудиторії, статусу мовця та способу поширення.
Окрему увагу приділено цифровим способам здійснення незаконної пропаганди. Аргументовано, що соціальні мережі, месенджери, відеохостинги та інші цифрові платформи не утворюють самостійного змістового виду пропаганди, а є наскрізними каналами створення, поширення, персоналізації та посилення різних її форм. Обґрунтовано необхідність диференційованої оцінки створення авторського допису, репосту, коментаря, пересилання матеріалу та позначки схвалення, оскільки ці дії мають неоднаковий комунікативний зміст і різну здатність розширювати аудиторію пропагандистського продукту. Встановлено, що публічність повинна визначатися не формальною назвою платформи, а режимом доступу, колом потенційних адресатів і реальною здатністю повідомлення виходити за межі приватної комунікації.
У межах дослідження колабораційної пропаганди її визначено як спеціальний різновид незаконної пропаганди, функціонально пов’язаний зі співпрацею з державою-агресором, її окупаційною адміністрацією або підконтрольними структурами. Доведено, що не кожна освітня, інформаційна, культурна чи організаційна діяльність на тимчасово окупованій території має пропагандистський характер. Для відповідної оцінки необхідно встановити конкретний інформаційний акт, зміст і спрямованість повідомлення, наявність аудиторії, функціональний зв’язок із діяльністю окупаційної системи та усвідомлення особою характеру своєї участі. Освітню колабораційну пропаганду охарактеризовано як цілеспрямоване використання освітнього процесу та середовища для трансформації історичних, політичних, мовних, культурних і національно-ідентифікаційних установок здобувачів освіти. За характером інформаційного впливу виокремлено історико-ідеологічний ревізіонізм, медіа-легітимацію окупаційної освіти, культурно-мовну асиміляцію, освітню івент-пропаганду, ритуально-символічний дизайн освітнього середовища, а також глорифікаційну та мілітаризаційну освітню пропаганду. Наголошено, що відповідні форми можуть поєднуватися в межах єдиної окупаційної освітньої політики, проте повинні підтверджуватися конкретними діями, а не лише фактом працевлаштування особи в закладі освіти. У межах інформаційної колабораційної пропаганди виокремлено професійну редакційно-медійну пропаганду, що має індивідуальний та інституційний різновиди, культурно-мистецьку пропаганду, політичну івент-пропаганду, партійно-електоральну та молодіжно-ідеологічну пропаганду. Запропонована типологія ґрунтується на домінуючому інституційному середовищі, ролі комунікатора, форматі інформаційного продукту, характеристиках аудиторії та переважному механізмі
впливу. Встановлено, що одна особа може поєднувати кілька форм пропагандистської діяльності, зокрема роботу в окупаційному медіа, участь у політичних або культурних заходах і поширення відповідних матеріалів через цифрові платформи.
Статті 436 і 4362 КК України розглянуто як нормативне відображення різних механізмів пропагандистського забезпечення збройної агресії. Стаття 436 КК України закріплює мобілізаційну модель незаконної пропаганди, спрямовану на формування готовності адресатів розпочинати, підтримувати, продовжувати або розширювати агресивну війну чи воєнний конфлікт. Публічний заклик визначено як юридично значуще ядро такого впливу, пропагандистський потенціал якого залежить від ширшого контексту, статусу комунікатора, цільової аудиторії, повторюваності та включеності до системної інформаційної кампанії. Діяння, передбачені ст. 4362 КК України, охарактеризовано крізь призму їх можливої пропагандистської функції. Виправдовування збройної агресії формує уявлення про її необхідність, вимушеність або моральну допустимість; визнання правомірною надає агресії псевдоюридичної легітимності; заперечення підмінює або усуває факти, які дають змогу ідентифікувати агресора, окупацію та міждержавний характер війни; глорифікація створює позитивний, героїзований і придатний для наслідування образ учасника агресії. Водночас доведено, що не кожне висловлювання, формально охоплене ст. 4362 КК України, становить пропаганду. Для такого висновку необхідно встановити його спрямованість на формування, зміну або підтримання відповідних переконань та оцінок у певної аудиторії. За результатами аналізу практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду та судів першої й апеляційної інстанцій визначено значення відкритості цифрової сторінки, цільової аудиторії, інформаційного середовища, повторюваності поширення, статусу комунікатора та зв’язку позитивно представленого образу з участю особи у збройній агресії. Виявлено непослідовність підходів до кваліфікації повторного поширення матеріалів, оцінювання різних видів мережевої активності, встановлення публічності та застосування сукупності норм про колабораційну діяльність і виправдовування, заперечення чи глорифікацію.
Обґрунтовано необхідність розмежування одиничного приватного висловлювання, свідомої ретрансляції готового матеріалу та системної професійної або організованої пропагандистської діяльності. Застосування кількох кримінально-правових норм до одного інформаційного продукту визнано допустимим лише за наявності самостійних ознак кожного складу кримінального правопорушення. Повторне врахування одного й того самого змісту, способу поширення або пропагандистського результату суперечить вимогам законності та індивідуалізації кримінальної відповідальності. Зроблено висновок, що ефективна кримінально-правова протидія незаконній пропаганді повинна бути спрямована не на переслідування будь-яких неприйнятних, помилкових чи провокаційних висловлювань, а на виявлення суспільно небезпечного цілеспрямованого інформаційно-комунікативного впливу. Такий підхід забезпечує поєднання захисту національної безпеки, міжнародного миру та інформаційного простору з дотриманням принципів законності, правової визначеності, пропорційності й свободи вираження поглядів.

Додатки:

Дисертація Повідомлення про утворення разової СВР