Корецький Володимир Михайлович

З 1949 року очолював Сектор держави і права АН УРСР, після переутворення у 1969 році Сектора на Інститут держави і права АН УРСР був директором Інституту до 1974 року

нар. 6(18).II.1890 р., м. Катеринослав (нині – Дніпро) – 25.VII.1984 р., Київ

КОРЕЦЬКИЙ Володимир Михайлович — видатний український вчений-правознавець, дипломат, історик і теоретик держави та права, фахівець у галузях міжнародного публічного та приватного права, порівняльного правознавства; фундатор вітчизняної академічної школи міжнародного права. Доктор юридичних наук (1939), професор (1920), академік АН УРСР (1948). Заслужений діяч науки УРСР (1947).

Герой Соціалістичної Праці (1980; єдиний вчений-юрист у колишньому СРСР, удостоєний цього найвищого звання). Його ім’я (до 100-річчя з дня народження) присвоєно Інституту держави і права АН України відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР № 36 від 15 лютого 1990 року. У 2020 на будинку по вулиці Б. Хмельницького, 42, де жив і працював вчений, встановлено меморіальну дошку підготовлено та видано (1989–2010) тритомне видання вибраних його творів.

 Закінчив із золотою медаллю Катеринославську гімназію (1910); 1911–1912 навчався на юридичному факультеті імператорського Московського університету, згодом — на юридичному факультеті Харківського університету (нині — Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна), який закінчив 1916 з дипломом 1-го ступеня. Як стипендіат був залишений в університеті при кафедрі цивільного права та судочинства для підготовки до отримання професорського звання; у 1919 склав магістерський екзамен з історії та догми римського права й розпочав викладання курсів із всесвітньої історії держави і права. Брав участь у створенні 1920 Харківського інституту народного господарства й організації в його складі правового факультету, де обіймав посади проректора, заступника декана юридичного факультету, професора та завідувача профільних кафедр; викладав курси із загальної історії держави і права та міжнародного приватного права; у 1921–1922 — завідувач правового відділу Народного комісаріату закордонних справ УСРР; у 1922–1924 — завідувач юридичного відділу Всеукраїнської спілки споживчих кооперативних організацій «Укоопспілка»; у 1924–1930 — завідувач юридичного відділу Українського пайового акціонерного банку «Українбанк»; у 1930–1935 — старший консультант Державного арбітражу при Раді народних комісарів УСРР. Після реорганізації правового факультету (1930) в Харківський інститут радянського будівництва і права, (з 1932 — Всеукраїнській комуністичний інститут радянського будівництва і права, з 1937 — Харківський юридичний інститут; нині Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого) очолював кафедру історії держави та права Харківського юридичного інституту, паралельно завершуючи роботу над докторським дослідженням. За розпорядженням Уряду України перебував 1941–1943 разом із іншими вченими в евакуації у Ташкенті (Узбецька РСР), де у створеному Ташкентському юридичному інституті викладав всесвітню історію держави і права; у 1943 після визволення Харкова й відновлення у 1944 діяльності Харківського юридичного інституту обіймав посаду професора та керівника курсу міжнародного права; у 1947 заснував і очолив кафедру міжнародного права. У 1948 переїхав до Києва для організації фундаментальної академічної установи з метою наукового та міжнародно-правового супроводу діяльності Української РСР в Організації Об’єднаних Націй (ООН); за урядовим рішенням 1948 очолив новостворений Кабінет держави і права у структурі АН УРСР; після реорганізації установи 1949–1969 згідно з новою постановою Уряду обіймав посаду завідувача Сектору держави і права АН УРСР як самостійної науково-дослідної інституції; у 1969–1974 — перший директор новоствореного на базі Сектору Інституту держави і права АН УРСР; у 1974–1984 — почесний директор Інституту держави і права АН УРСР (нині — Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України).

Наукові дослідження: проблеми цивільного права, міжнародного приватного права, міжнародного господарського права та міжнародного публічного права, всесвітня історія держави і права.

У 1939 захистив докторську дисертацію «Найважливіші проблеми міжнародного права в англо-американській судовій практиці по справах, що торкаються інтересів СРСР».

Основні праці. Автор понад 100 наукових праць, серед яких: «Цивільний кодекс радянських республік (Х., 1927), «Нариси міжнародного господарського права» (Х., 1928), «Англо-саксонські правди» (Х., 1947), «Нариси англо-американської доктрини і практики міжнародного приватного права» (Х., 1948), «Загальні принципи права в міжнародному праві» (1957), «Проблема основних прав і обов’язків держав в міжнародному праві» (1959), «Матеріали до історії літератури міжнародного права в Росії. 1617–1917» (1959), «Декларація прав і обов’язків держав» (К., 1962), «Історія кодифікації міжнародного морського права» (1962), «Суверенітет» (1963), «Міжнародно-правова правосуб’єктність Української РСР» (1965), «До історії Священної Римської імперії. 1200–1806» (1970); курси академічних лекцій: «Імунітет у Франкській державі» (Ташкент, 1944), «Суд і судовий процес у Франкській державі» (Ташкент, 1944).

Входив до складу головної редакційної колегії Української радянської енциклопедії, «Юридичного словника» й інших енциклопедичних видань; обіймав посади заступника голови Радянської асоціації міжнародного права, голови секції істориків права Національного комітету істориків СРСР, президента правової секції та члена правління Українського товариства дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами. Один із головних співрозробників Загальної декларації прав людини та автор статті першої; брав участь у складі делегації СРСР у підготовці Паризької мирної конференції (1946); представник УРСР на першій, другій та четвертій сесіях Генеральної Асамблеї ООН (1946, 1947, 1949); радником представника СРСР у Раді Безпеки ООН (1946), радник делегації УРСР на міжнародній конференції з підготовки Конвенції про ліквідацію рабства та работоргівлі у Женеві (1956); перший заступник голови Комісії ООН з прав людини (1947–1949); входив до складу Комісії міжнародного права ООН (1949–1952), Постійної палати Третейського суду в Гаазі (1957–1969), Міжнародного суду ООН в Гаазі (1960–1970) та обіймав посаду віцепрезидента цього Суду (1968–1970); представник від радянської юридичної науки у складі Комітету ООН з прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації (1947); очолював делегацію УРСР на конференціях з морського права у Нью-Йорку (1958) та Женеві (1960). Виступав із науковими доповідями англійською, французькою та німецькою мовами у Бухаресті (1957), Варшаві (1957), Празі (1964), Нью-Йорку (1958), Гамбурзі (1960), Лондоні (1965), Ніцці (1967), Нідерландах (1968), Будапешті (1968), Единбурзі (1969), Загребі (1969); був обраний членом Індійського товариства міжнародного права (1960); членом-кореспондентом (1965), дійсним (1977), а потім почесним (1983) членом Інституту міжнародного права в Женеві; академіком Мексиканської академії міжнародного права (1969); членом-кореспондентом Аргентинської асоціації міжнародного права. Власним коштом від закордонних відряджень заснував в Інституті унікальний кабінет літератури міжнародного права.

Нагороди та відзнаки: звання Герой Соціалістичної Праці (1980); три ордени Леніна (1954, 1970, 1980), орден Жовтневої Революції (1975), орден Трудового Червоного Прапора (1944); медалі, почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР (1970).