Ніколаєвський Дмитро Сергійович

• Статус: Захист планується
• Спеціальність: 081 – «Право»
• Назва дисертаційної роботи: «Організаційно-правове забезпечення цифрової трансформації правосуддя у цивільних справах»
• Науковий консультант: ТИМЧЕНКО Геннадій Петрович, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник
• Дата та час захисту:
• Місце захисту: Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України (01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4)

Анотація:

Ніколаєвський Д. С. Організаційно-правове забезпечення цифрової
трансформації правосуддя у цивільних справах. — Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії (PhD) за
спеціальністю 081 — «Право» (галузь знань 08 — «Право»). — Інститут держави
і права імені В. М. Корецького НАН України; Інститут держави і права імені
В. М. Корецького НАН України, Київ, 2026.
Дисертацію присвячено цілісному теоретичному обґрунтуванню
концепції цифрової трансформації цивільного судочинства України як зміни
природи самої процесуальної діяльності, а не лише технічного оновлення її
форм, та розробленню правових, організаційних і технологічних рішень, що
забезпечують перехід від наздоганяючої до випереджальної моделі розвитку
інструментів цивільного судочинства зі збереженням основоположних
процесуальних гарантій.
Актуальність теми зумовлена розривом між темпами технологічних
змін і темпами оновлення процесуального права, який у роботі
охарактеризовано як «нормативне запізнення» (нормативний лаг). Перший
етап судової цифровізації виявив системні межі: незалежні аудити 2023–
2024 років зафіксували технічну застарілість Єдиної судової інформаційно-
телекомунікаційної системи, а затверджена у 2025 році Концепція Єдиної
судової інформаційно-комунікаційної системи (ЄСІКС) окреслила перехід до
платформи наступного покоління з допоміжним застосуванням технологій
штучного інтелекту. Суспільний контекст (низька довіра до судової влади,
воєнні виклики доступності правосуддя) та євроінтеграційні зобов’язання
України додатково загострюють потребу в теоретичному супроводі цих
перетворень.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі
запровадження інформаційних технологій у сфері цивільного правосуддя,
зокрема у зв’язку зі створенням, впровадженням та експлуатацією
інформаційних систем у судах загальної юрисдикції. Предметом дослідження
є нормативні, доктринальні й технологічні механізми, за допомогою яких
держава забезпечує, а учасники процесу реалізують процесуальні права та
обов’язки в електронному середовищі.
Методологічну основу дослідження становить поєднання
загальнонаукових і спеціально-юридичних методів. Порівняльно-правовий
метод застосовано до аналізу законодавства та практики Європейського
Союзу, Естонії, Сінгапуру, Нової Зеландії, США, Канади й Бразилії.
Функціональний метод дав змогу оцінювати кожен процесуальний
інструмент за якістю виконання його функції в паперовій та цифровій
формах. Техніко-правовий аналіз використано для оцінки архітектури
судових інформаційних систем і вимог до якості даних, а методи
моделювання ‒ для розроблення концептів випереджального розвитку.
У першому розділі розкрито теоретико-методологічні засади цифрової
трансформації правосуддя у цивільних справах. Установлено, що вітчизняна
наука пройшла шлях від технократичного трактування електронного
судочинства як «оцифрування» паперових процедур до його розуміння як
організаційно-правової та соціальної трансформації, проте новітні
технологічні явища, насамперед штучний інтелект, осмислюються
здебільшого описово, без доктринальної інтеграції в цивільно-процесуальну
теорію. Простежено еволюцію національного нормативного регулювання від
законодавчого визнання електронного документа до Концепції ЄСІКС та
систематизовано іноземний досвід, який засвідчує спільну послідовність
розвитку (базові цифрові процедури, повністю онлайнові інституції, правила
застосування штучного інтелекту) за відмінності у формах нормативного
закріплення. Окрему увагу приділено соціальному виміру цифрового
правосуддя (подолання цифрової нерівності як критерій успішності
цифровізації), етичним рамкам застосування штучного інтелекту та
державним стратегічним документам у цій сфері.
У другому розділі узагальнено національну та міжнародну практику
застосування інформаційних технологій. Охарактеризовано ЄСІКС як
систему керування справами, Єдиний державний реєстр судових рішень як
інфраструктурний вузол відкритих даних про судові рішення, а також
національну екосистему юридичних технологій. Виявлено характерну
асиметрію вітчизняної практики, яка переважно зосереджена на відкритих
державних даних, тоді як інструменти глибокої обробки масивів доказів
залишаються в Україні нерозвиненими. Аналіз провідних зарубіжних рішень
продемонстрував еволюцію від пошукових інструментів до інтелектуальних
помічників юриста та окреслив супутні ризики. Показано, що повнота,
централізованість і безоплатність національного реєстру судових рішень
вирізняють українську модель на світовому рівні та перетворюють реєстр на
базове джерело даних для вітчизняної екосистеми юридичних технологій.
У третьому розділі систематизовано проблеми, що обмежують
подальший розвиток інформаційних технологій у цивільному судочинстві.
На інституційному рівні це централізована природа судової влади,
консерватизм судової системи та принципова відсутність простору для
експерименту; на технологічному ‒ залежність можливостей штучного
інтелекту від якості правових даних, дефіцит структурованих україномовних
правових корпусів і відсутність стандартів їх підготовки; на нормативному -
структурна неготовність процесуальних кодексів до широкої інтеграції
автоматизованих систем та практика «державного неолуддизму», тобто
штучного стримування технологічних змін під формальним посиланням на
принцип законності; на соціальному ‒ глибока недовіра суспільства до
алгоритмізації правосуддя. Доведено, що найгостріші проблеми
впровадження штучного інтелекту в правосуддя кореняться не в досконалості
алгоритмів чи обчислювальній потужності, а в доступності та якості
правових даних, що перетворює формування якісних правових корпусів на
самостійне завдання правової політики.
У четвертому розділі оцінено здійснені державою кроки та
обґрунтовано напрями випереджального розвитку. Доведено, що реформа
переходу від ЄСІТС до ЄСІКС є необхідним базовим рівнем цифрової
трансформації, який уніфікує наявні процесуальні форми, але не пропонує
при цьому їх подальшого технологічного переосмислення. Сформульовано
архітектурні умови допустимості правничого штучного інтелекту (юридична
спеціалізація, пошуково-доповнена генерація на основі державних реєстрів,
верифікаційний шар, локальне розгортання, обов’язкове збереження
людської ланки, повний аудиторський слід) та показано, що переважна
частина усталених заперечень стосується не технології як такої, а
найпримітивніших способів її використання. Обґрунтовано модель
третейського розгляду як тестового середовища для процесуальних
інновацій, запропоновано концепти «Законодавство 2.0» і «Реєстри 2.0»,
охарактеризовано системи фіксації юридично значущих фактів, системи
підтримки прийняття судових рішень та цифрові форми альтернативного
вирішення спорів. Розмежувальним критерієм допустимої автоматизації
визначено «водорозділ» між технічним і ціннісним: алгоритмізації підлягає
лише те, що не має політичної або морально-ціннісної природи.
Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства, спрямовані
на створення правових передумов випереджального цифрового розвитку
цивільного судочинства.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні
концепту «систем автоматичного правозастосування» як рамкової категорії з
розмежувальним критерієм між технічним і ціннісним; моделі третейського
розгляду як експериментального простору цифрових інновацій; сукупності
архітектурних умов допустимості правничого штучного інтелекту; концептів
машиноспоживного права та модернізованих державних реєстрів як
еталонних джерел даних. Удосконалено характеристику феномену
нормативного запізнення, типологію організаційно-правових моделей
цифровізації судочинства та систему процесуальних запобіжників
застосування штучного інтелекту.
Практичне значення одержаних результатів визначається можливістю
їх використання у правотворчій діяльності (вдосконалення Цивільного
процесуального кодексу України, законів України «Про третейські суди»,
«Про публічні електронні реєстри», законодавства про захист персональних
даних), у правозастосуванні (реалізація Концепції ЄСІКС, модернізація
реєстру судових рішень, проєктування систем підтримки прийняття судових
рішень), у науковій діяльності та в освітньому процесі

Додатки:

Дисертація