Ільющенко Дмитро Володимирович

• Статус: Захист планується
• Спеціальність: 293 Міжнародне право
• Назва дисертаційної роботи: «Принцип незастосування сили або погрози силою в умовах кризи міжнародної безпеки»
• Науковий консультант: Скрипнюк Олександр Васильович, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України
• Дата та час захисту:
• Місце захисту: Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України (01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4)

Анотація:

Ільющенко Д. В. Принцип незастосування сили або погрози силою в
умовах кризи міжнародної безпеки. — Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю
293 Міжнародне право (галузь 29 міжнародні відносини). ‒ Інститут держави і
права імені В. М. Корецького Національної академії наук України, Київ, 2026.
Дослідження присвячено комплексному аналізу принципу незастосування
сили або погрози силою, його міжнародно-правової природи і сутнісних
характеристик, специфіки міжнародно-правового регулювання, а також
забезпечення реалізації в умовах кризи міжнародної безпеки. Тобто розкрито
місце і роль названого принципу в міжнародному праві, його еволюцію
становлення, доктринальні підходи до розуміння принципу незастосування
сили або погрози силою у зовнішній політиці держав. Звернуто увагу на
особливості міжнародно-правового регулювання принципу незастосування
сили або погрози силою на універсальному і регіональному рівнях, його
відображення у національному законодавстві окремих держав (США,
Німеччина, Франція, скандинавські країни, Японія, Китай, Корея та інші). З
огляду на порушення російською федерацією принципу незастосування сили
або погрози силою у контексті агресії проти України та кризи сучасної системи
міжнародної безпеки визначено перспективні напрями удосконалення у
визначеній сфері, вирішення існуючих проблем безпекового характеру.
Аргументовано, що криза міжнародної безпеки пов’язана з
неефективністю і недієвістю реалізації норм і принципів міжнародного права,
насамперед принципу незастосування сили або погрози силою; функціонування
ООН та її керівних органів (зокрема, Ради Безпеки), тривалими збройними
конфліктами, особливо з агресією росії проти України, пандеміями,
економічними кризами, а також іншими факторами. Результатом порушення
принципу незастосування сили або погрози силою в сучасних умовах є
вчинення агресії, воєнних злочинів, злочинів проти людяності та інших
міжнародних злочинів.
Зроблено висновки про взаємозвязок і взаємозумовленість принципу
неастосування сили або погрози силою з іншими основними принципами
міжнародного права: невтручання у внутрішні справи держав, добросовісного
виконання міжнародних зобовʼязань держав, міжнародного співробітництва
між державами, мирного вирішення міжнародних спорів і т.д.
За результатами дослідження розмежовано вузьке і широке трактування
принципу незастосування сили або погрози силою, що визначається його
природою, розумінням, специфікою регламентації і реалізації у практиці
держав, інших учасників міжнародних відносин. Підкреслено його дихотомічну
природу, імперативний характер міжнародно-правового регулювання, що
передбачає чіткі міжнародно-правові зобов’язання для держав й інших
суб’єктів міжнародного права у цій сфері. Водночас очевидні відмінності між
доктринально-теоретичним, юридичним і політичним розуміннями,
трактуванням принципу незастосування сили або погрози силою у
міжнародному праві. Загалом розкриття змісту принципу незастосування сили у
міжнародному праві дозволяє констатувати про заборони й обмеження, зокрема
стосовно: 1) територіальної цілісності держави — крізь призму неможливості
здійснення будь-яких загроз або посягань, спрямованих проти таких ознак
держави як незалежність, самостійність, самоврядність, територіальна єдність,
суверенітет, неподільність кордонів тощо; 2) політичної незалежності держави
– передбачено заборону будь-якого зовнішнього втручання, спрямованого на
підрив суверенітету держави, її політичного устрою або незалежного прийняття
рішень; 3) інших цілей і способів, несумісних з цілями ООН. Здійснений аналіз
дозволив типологізувати функції принципу незастосування сили або погрози
силою таким чином: загальні, галузеві, спеціальні.
Обґрунтовано основні етапи становлення міжнародно-правового
регулювання принципу незастосування сили або погрози силою, зокрема:
1) 1648 -1907 роки; 2) 1907 -1945 роки; 3) 1945-1975 роки; 4) 1975-2014 роки; 5)
2014-2026 роки. Становлення принципу незастосування сили або погрози
силою відображає загальну еволюцію логіки і механізму забезпечення
міжнародного правопорядку демонструє наступну тенденцію: від визнання
війни допустимим засобом реалізації державних інтересів до її поступового
правового обмеження, з часом до загальної заборони застосування сили у
міжнародних відносинах. Відповідно, еволюцію цього принципу доцільно
розглядати як зміну самого підходу міжнародного права до силових форм
міжнародної взаємодії.
Сучасна модель архітектури міжнародно-правового співробітництва у
безпековій та оборонній сферах базується на концептуальних теоретико-
правових засадах, визначених стратегічних векторах та відповідних
інституційних моделях, а також механізмах імплементації на глобальному чи
універсальному, регіональному і національному рівнях. Зокрема, виокремлено
постійні та тимчасові інституційні механізми забезпечення реалізації принципу
незастосування сили або погрози силою, наприклад, дво- і багатосторонні
миротворчі операції; міжнародні та національні механізми імплементації
зобов'язань у цій сфері; міжнародно-правові механізми контролю за
виконанням зобов'язань щодо реалізації названого принципу.
Специфіка забезпечення його регламентації й реалізації дозволяє
диференціювати міжнародно-правові засади універсального або глобального,
регіонального і наднаціонального рівня його забезпечення. Так, у рамках ООН
задля його конкретизації прийнято низку резолюцій ГА ООН: №377A(V)
«Uniting for Peace» (Єднання заради миру, 1950), №3314(XXIX) «Definition of
Aggression» (Визначення агресії, 1974); №76/262 Standing mandate for a General
Assembly debate when a veto is cast in the Security Council (2022), №79/1 «Pact for
the Future» (2024) і т.д.; у рамках НАТО (Північноатлантичний договір 1949 р.),
Стратегічна концепція НАТО 2022 р., Підсумкова декларація саміту НАТО
(Гаага, 2025) та ін.; ОБСЄ — Гельсінський заключний акт НБСЄ 1975 р., Договір
5
про звичайні збройні сили в Європі 1990 р.; Угода про адаптацію Договору про
звичайні збройні сили в Європі 1999 р.; Віденський документ про заходи
зміцнення довіри і безпеки 2011 р.; Позабюджетна програма підтримки
Організації з безпеки і співробітництва в Європі для України 2022 р. та ін.
Узагальнено тенденції і закономірності зарубіжного досвіду реалізації
принципу незастосування сили або погрози силою на національному рівні, а
саме: модель поєднання правових обмежень, стратегічного стримування,
дипломатичних інструментів і регіональних механізмів підтримання безпеки
(Франція, Японія, Китай, Республіка Корея); інституціоналізована модель,
заснована на конституційних обмеженнях щодо застосування сили і
парламентському контролі за сферою безпеки й оборони, де визначено
пріоритет мирних засобів врегулювання спорів, а також безпосередню
інтеграцію у механізми колективної безпеки (Німеччина, скандинавські
держави та ін.); модель розширеного тлумачення права на самооборону, значна
роль національних безпекових інтересів та готовність до використання сили у
випадках, коли це обґрунтовується необхідністю запобігання загрозам (США).
Причому найбільш послідовні моделі забезпечення реалізації названого
принципу демонструють особливе значення політико-правового обґрунтування
рішень, які прямо або опосередковано передбачають можливість застосування
сили, остання розглядається не як засіб зовнішньої політики, а як винятковий
інструмент, допустимий лише за наявності належних законодавчих, політичних
і міжнародних підстав (Японія, Німеччина, скандинавські країни).
Акцентовано на відсутності уніфікованої моделі реалізації принципу
незастосування сили або погрози силою на національному рівні, що зумовлено,
передусім, відмінностями у політико-правових традиціях, воєнних і
зовнішньополітичних стратегіях, історичним досвідом, конституційно-
правовими засадами імплементації міжнародно-правових зобов’язань окремих
держав.
Сформульовано пропозиції щодо активізації міжнародно-правової
співпраці у безпековій та оборонній сферах на універсальному, регіональному і
наднаціональному рівнях. Вбачається доцільним внести зміни ст. 27, 108
Статуту ООН та ін. Важливим на шляху набуття членства України в ЄС
приєднання України до Концепції Євросоюзу щодо мирного посередництва
2020 р.; Плану дій ЄС з прав людини та демократії на 2020–2027 роки;
Стратегічного компасу ЄС з безпеки і оборони 2022 р.; законодавчого пакету
ЄС у сфері протидії відмиванню коштів і фінансуванню тероризму 2024 р.;
Пакту Спільної політики безпеки та оборони 2023 р.; Європейської оборонно-
промислової стратегії 2024 р.; Європейської програми оборонної
промисловості; Європейської стратегії внутрішньої безпеки ProtectEUR 2025 р.;
Нової стратегії ЄС до безпечного, стабільного і стійкого Чорноморського
регіону 2025 р.
Робота має практичне значення, зокрема, сформульовані висновки і
рекомендації можуть бути використані у: - науково-дослідній діяльності; -
освітньому процесі; - правотворчості й правозастосуванні міжнародного і
національного рівнів у безпековій та оборонній сферах; - правопросвітницькій
роботі для підвищення міжнародно-правової культури і свідомості, розширення
аксіологічного виміру міжнародної безпекової проблематики, насамперед,
миру, правового порядку тощо, їх значення для людини, держави, міжнародних
організацій, світового співтовариства.

Додатки:

Дисертація Висновок Повідомлення про утворення разової СВР