Гараєва Зохра Ельбрусівна

• Статус: Захист планується
• Спеціальність: 081 – «Право»
• Назва дисертаційної роботи: «Теоретико-правові засади права пацієнта на отримання медичної допомоги»
• Науковий консультант: Наталія Миколаївна Оніщенко, доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, академік НАПрН України
• Дата та час захисту:
• Місце захисту: Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України (01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4)

Анотація:

Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 –
Право. — Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії
наук України. — Київ, 2026.
У дисертації здійснено комплексне дослідження теоретико-правових засад
права пацієнта на отримання медичної допомоги як самостійного, багаторівневого
й динамічного феномена сучасної правової реальності. Робота присвячена
з’ясуванню природи права пацієнта на медичну допомогу, його місця в системі прав
людини, особливостей правового регулювання у сфері охорони здоров’я, а також
механізмів його забезпечення, реалізації та захисту в умовах реформування
національної системи охорони здоров’я, цифровізації, воєнного стану та
євроінтеграційних процесів. Актуальність теми обґрунтовується тим, що право на
медичну допомогу належить до фундаментальних соціальних прав людини,
закріплених як у міжнародно-правових актах, так і в Конституції України, однак
між його нормативним визнанням і реальною можливістю ефективної реалізації в
Україні досі зберігається істотний розрив.
У роботі доведено, що право пацієнта на отримання медичної допомоги має
складну міжгалузеву природу і не може розглядатися винятково як елемент
галузевого медичного права. Воно перебуває на перетині теорії держави і права,
конституційного, цивільного, адміністративного, інформаційного та міжнародного
права, а також безпосередньо пов’язане з правом на життя, правом на охорону
здоров’я, правом на людську гідність, правом на приватність, правом на
інформацію та правом на ефективний юридичний захист. Обґрунтовано, що
сучасне розуміння цього права повинно виходити з пацієнтоцентричної моделі, в
межах якої пацієнт є не пасивним об’єктом медичного втручання, а повноправним
суб’єктом правовідносин, наділеним правом на вибір лікаря та методу лікування,
інформовану згоду, відмову від медичного втручання, конфіденційність, безпеку,
якість та доступність медичної допомоги.
Перший розділ «Право пацієнта на отримання медичної допомоги:
історіографічні та методологічні аспекти» присвячений дослідженню
гносеологічних засад, філософських та етико-правових підвалин, а також поняття
та природи правового регулювання права пацієнта на отримання медичної
допомоги. У межах цього розділу здійснено ґрунтовний історико-правовий аналіз
еволюції права на медичну допомогу, починаючи від звичаєвих та релігійно-
моральних форм медичної практики в Давньоруській державі, через античні засади
медичної етики, середньовічний синтез медичних знань, литовсько-польський та
козацький періоди, до формування державних систем охорони здоров’я.
Філософське обґрунтування спирається на дискурс між егалітарним (Дж. Ролз) та
лібертаріанським (Р. Нозік) підходами до справедливого розподілу обмежених
медичних ресурсів та концепцію чотирьох принципів біоетики — автономії,
незаподіяння шкоди, благодійності та справедливості.
У другому розділі «Механізм забезпечення права пацієнта на отримання
медичної допомоги» досліджено механізм забезпечення даного права як цілісну
систему медико-правових норм, юридичних фактів, правовідносин, інституцій та
правозахисних інструментів. Проаналізовано системно-структурні елементи цього
механізму та нормативно-інституційну модель забезпечення права пацієнта на
медичну допомогу в Україні, зокрема роль конституційних положень (статті 3, 27,
28, 49 Конституції України), Основ законодавства України про охорону здоров’я,
Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування
населення» 2017 року, а також Програми медичних гарантій, механізму
фінансування через НСЗУ, інституту вільного вибору лікаря, інформованої згоди
та Електронної системи охорони здоров’я (ЕСОЗ). У розділі визначено системні
виклики реалізації права на медичну допомогу — нерівномірний територіальний
доступ до медичних послуг, недостатній рівень фінансування, низький рівень
правової культури, формальний підхід до стандартів якості та відсутність
ефективних юрисдикційних механізмів захисту прав пацієнтів.
Третій розділ «Стандарти розвитку права пацієнта на медичну допомогу:
порівняльно-правовий аспект» присвячений порівняльно-правовому аналізу
європейських моделей гарантування права пацієнтів, дослідженню структури
механізму забезпечення права пацієнта в країнах ЄС, а також формулюванню
шляхів удосконалення національного механізму у контексті євроінтеграційних
процесів. Проаналізовано моделі медичного страхування Бісмарка та Беверіджа,
механізми реімбурсації та корпоративного самоуправління на прикладах
Німеччини, Франції, Польщі та Словаччини, а також обґрунтовано необхідність
гармонізації українського законодавства з acquis communautaire ЄС.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є
одним із перших у вітчизняній теорії держави і права комплексних, системних і
міждисциплінарних досліджень, у яких на основі інтеграції філософсько-правових,
історичних, нормативних та євроінтеграційних підходів розроблено новітню
концепцію механізму забезпечення права пацієнта на отримання медичної
допомоги в умовах сучасних викликів.
Обґрунтовано, що право пацієнта на отримання медичної допомоги
охоплює нормативно-правові, організаційно-інституційні, економічні,
процесуальні, інформаційні, цифрові та міжнародно-правові засоби
забезпечення. При цьому нормативні — формують юридичний каркас даного
права, організаційно-інституційні — визначають суб’єктів його забезпечення,
економічні — гарантують ресурсну спроможність системи, процесуальні –
забезпечують передбачуваність і правову визначеність реалізації права,
інформаційні та цифрові гарантії — відповідають за доступ пацієнта до
відомостей, сервісів і процедур, а міжнародно-правові стандарти задають
орієнтир для розвитку національного законодавства та практики його
застосування.
Доведено, що механізм забезпечення права пацієнта на медичну допомогу
являє собою цілісну, динамічну систему нормативно-правових, інституційно-
організаційних, технологічних та соціально-психологічних засобів, що
функціонують у напрямі досягнення конкретного правового результату –
безперешкодного здійснення пацієнтом свого конституційного права на охорону
здоров’я. Ефективність механізму забезпечення права пацієнта на отримання
медичної допомоги залежить не лише від досконалості правових норм, а й від
рівня правосвідомості, правової культури, довіри до медичних інституцій та
ефективності контрольних і цифрових засобів. Усі елементи механізму
забезпечення права пацієнта на медичну допомогу перебувають у діалектичному
взаємозв’язку і функціонують винятково у нерозривній єдності з інституційним
та гарантійним середовищем, що робить цей механізм здатним долати правові та
організаційні перешкоди на шляху до задоволення інтересів суб’єктів права.
Встановлено, що структурними елементами механізму забезпечення права
пацієнта на медичну допомогу є: медико-правові норми комплексного
міжгалузевого характеру; юридичні факти та фактичні склади, що активують
правовідносини (зокрема, інформована згода як особливий правоутворюючий
факт); правовідносини у сфері надання медичної допомоги з їхнім специфічним
суб’єктним складом і комбінованою публічно-приватноправовою природою;
акти реалізації суб’єктивних прав і обов’язків у формах використання, виконання
та дотримання; факультативні акти застосування права; система гарантій
(економічних, організаційно-політичних, юридичних); інституційно-правовий
компонент. При цьому оптимальним є застосування інтеграційного підходу,
який поєднує нормативно-правову та інституційно-правову складові даного
механізму з системою гарантій забезпечення права пацієнта на отримання
медичної допомоги, оскільки лише їх сукупна узгодженість забезпечує реальний
доступ пацієнта до якісної допомоги.
З’ясовано, що нормативно-інституційна модель забезпечення права
пацієнта на отримання медичної допомоги в Україні представляє собою
ієрархічну систему чотирьох взаємопов’язаних рівнів: конституційного,
законодавчого, підзаконного та міжнародно-правового. Аксіологічний
фундамент даної системи формується нормами Конституції України (ст. 3, 28,
49), які отримують свою розгорнуту регламентацію у базовому Законі «Основи
законодавства України про охорону здоров’я» та спеціальному законодавстві, а
практичний інструментарій розкривається через розгалужену систему наказів
МОЗ та постанов Кабінету Міністрів України, що регулюють питання
стандартизації, маршрутизації та ліцензування.
Обґрунтовано, що механізм забезпечення права пацієнта на отримання
медичної допомоги в країнах ЄС представляє собою комплексну систему, що
виходить за межі традиційного правового регулювання і включає низку
взаємопов’язаних блоків. До таких структурних елементів віднесено:
аксіологічно-засадничий блок, який задає ціннісні орієнтири; нормативний блок,
що формує юридичну основу на наднаціональному та національному рівнях;
інституційний блок, відповідальний за організаційну спроможність;
процедурний блок, через який реалізується можливість вибору; матеріально-
фінансовий блок, що робить доступ реалістичним; інформаційно-цифровий
блок; контрольний та юрисдикційний блок; кризовий і спеціальний блок; та
антикорупційний блок, який охороняє інфраструктуру від розкрадання.
Доведено, що у контексті сучасного розвитку правової системи України
методологічно коректним підходом є не просте механічне запозичення окремих
інституційних рішень зарубіжних країн, а глибока системна гармонізація
національного законодавства з європейськими стандартами прав людини та
acquis communautaire. Першочерговим завданням на цьому шляху визначено
розробку та прийняття спеціального нормативно-правового акту — Закону
України «Про права пацієнтів», який має закріпити вичерпний каталог прав
пацієнтів, гармонізований із правом ЄС у цій сфері, а також формування
інституційного механізму їх практичної реалізації.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що
сформульовані в дисертації висновки та пропозиції можуть бути використані у
правотворчій діяльності для вдосконалення законодавства України у сфері прав
пацієнтів, у правозастосовній діяльності для посилення ефективності реалізації
права на медичну допомогу та захисту порушених прав, у науково-дослідній сфері
для подальшого розвитку медичного права, теорії прав людини та порівняльного
правознавства, а також в освітньому процесі під час викладання дисциплін,
пов’язаних із медичним правом і правовим регулюванням охорони здоров’я.
Дисертація є завершеним, цілісним і концептуально насиченим
дослідженням, у якому право пацієнта на отримання медичної допомоги осмислено
не як вузькогалузеву юридичну категорію, а як багатовимірний правовий феномен,
що перебуває на перетині гідності, свободи, соціальної справедливості, публічної
відповідальності держави та сучасних технологічних трансформацій. Доведено, що
ефективне гарантування права пацієнта можливе лише за умови системного
поєднання належної нормативної бази, дієвих інституцій, справедливих фінансових
механізмів, якісної цифрової інфраструктури, професійних стандартів, розвинених
процедур захисту та внутрішньої орієнтації всієї системи охорони здоров’я на
людину як її найвищу цінність.

Додатки:

Дисертація Повідомлення про утворення разової СВР