Ігнатуша Віталій Вікторович

• Статус: Захист планується
• Спеціальність: 293 – Міжнародне право
• Назва дисертаційної роботи: «Становлення та розвиток міжнародно-правового регулювання штучного інтелекту»
• Науковий консультант: Проценко Ірина Миколаївна, кандидат юридичних наук
• Дата та час захисту:
• Місце захисту: Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України (01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4)

Анотація:

Дисертація є комплексним дослідженням теоретико-прикладних засад міжнародно-правового регулювання штучного інтелекту (далі — ШІ) на універсальному, міжрегіональному та регіональному рівнях. У роботі висвітлено ґенезу та еволюцію міжнародно-правового регулювання ШІ, розкрито поняття ШІ, досліджено його правову природу, основні властивості та здійснено загальний аналіз специфіки його міжнародно-правового регулювання. Окрему увагу приділено питанню правового статусу ШІ: обґрунтовано, що чинне міжнародне право не наділяє ШІ самостійним правовим статусом, а кваліфікує його як об'єкт міжнародно-правового регулювання, а не як суб'єкт. Проаналізовано ключові міжнародно-правові акти та акти права ЄС , що визначають правове положення ШІ та регулюють його розроблення, розгортання та використання. Особливу увагу зосереджено на тому, що сучасне міжнародно-правове регулювання ШІ ґрунтується не лише на формально-юридичних приписах, а й на етичних та ціннісних засадах — передусім на людиноцентричному підході, повазі до людської гідності, прав людини та основоположних свобод. Також проаналізовано стан, тенденції і закономірності формування багаторівневої системи міжнародно-правового регулювання цієї технології, зокрема: конвергенцію принципів регулювання навколо спільного ціннісного ядра (людиноцентричності, прозорості, підзвітності, недискримінації) за одночасної фрагментації регуляторних підходів, екстериторіальний вплив права ЄС через «Брюссельський ефект» та поширення ризикоорієнтованої моделі регулювання.

Актуальність дисертаційної роботи зумовлена стрімким розвитком технологій ШІ та безпрецедентним прискоренням нормотворчої активності у цій сфері, зокрема ухваленням у 2024 році першого міжнародного договору щодо ШІ — Рамкової конвенції Ради Європи про штучний інтелект та права людини, демократію та верховенство права (CETS № 225) — і першого горизонтального акта ЄС щодо ШІ, — Регламенту (ЄС) 2024/1689 (Акту про ШІ). Незважаючи на зростання кількості нормативних актів, спрямованих на регулювання ШІ, доктринальне осмислення правового статусу ШІ та його регулювання залишається фрагментарним, а комплексне дослідження, яке б охоплювало всю багаторівневу систему міжнародно-правового регулювання ШІ — від універсального до регіонального рівня — та його еволюцію від «м'якого» до «твердого» права, у вітчизняній науці міжнародного права відсутнє.

У першому розділі дисертаційного дослідження висвітлено історичну траєкторію розвитку концепції штучного інтелекту від Дартмутської конференції 1956 року, для проведення якої Дж. Маккарті запропонував сам термін «штучний інтелект», до сучасного етапу інтенсивної нормотворчої діяльності. Встановлено, що міжнародно-правове регулювання ШІ формувалося нелінійно: ШІ пройшов шлях від суто технічного феномену через етичні принципи та акти «м'якого права» до юридично обов'язкових норм. Розкрито проблему відсутності єдиного визначення штучного інтелекту в міжнародному праві та його науці, що породжує невизначеність меж предмета регулювання та ускладнює узгодження зобов'язань держав. На підставі аналізу міжнародно-правових актів та наукових джерел запропоновано авторську класифікацію концептуальних підходів до визначення ШІ: технологічного, антропоцентричного, функціонального, системного, еволюційного, цілеорієнтованого та інтегративного. Сформульовано авторську дефініцію штучного інтелекту як комплексної соціотехнічної системи, що характеризується функціональною здатністю до інференції (виведення висновків з даних), операційною автономністю різного ступеня, адаптивністю, генеративною спроможністю, транскордонним характером застосування, потенціалом подвійного використання та створенням юридично значущих наслідків для сфери прав людини, міжнародного правопорядку та безпеки. Ця дефініція втілює інтегративний підхід, забезпечуючи технологічну нейтральність та придатність для використання у міжнародно-правових актах різного рівня.

Окреме місце у розділі посідає питання правового статусу ШІ. Обґрунтовано, що чинне міжнародне право не наділяє ШІ самостійним правовим статусом — на відміну від держави та міжнародної організації як загальновизнаних суб'єктів міжнародного права. Натомість обґрунтовано правову природу ШІ як об'єкта міжнародно-правового регулювання sui generis, якому притаманні поєднання матеріальних і нематеріальних складових, об'єктних і суб'єктних рис, динамічність та еволюційність, а також транскордонний характер застосування, потенціал подвійного використання, автономність різного ступеня, здатність до самовдосконалення та суттєвий вплив на міжнародні відносини та їх правове регулювання. Доведено, що фундаментальні відмінності ШІ від традиційних об'єктів міжнародно-правового регулювання зумовлюють необхідність формування спеціального правового режиму, який поєднує елементи різних галузей міжнародного права.

Встановлено, що міжнародно-правове регулювання ШІ характеризується фрагментацією регуляторних підходів на всіх рівнях та водночас стійкою конвергенцією принципів навколо спільного ціннісного ядра: людиноцентричного підходу, прозорості та пояснюваності, підзвітності та людського нагляду, безпеки та надійності, інклюзивності та недискримінації, захисту приватності та даних. Підкреслено, що саме ці етичні та ціннісні орієнтири, а не лише формальні юридичні приписи, формують ціннісно-нормативний фундамент сучасного регулювання ШІ. Розкрито специфіку співвідношення «м'якого» та «твердого» права у сфері міжнародно-правового регулювання ШІ, зокрема виокремлено чотири функції «м'якого права»: кристалізація консенсусу, правовий експеримент, легітимізація та підготовка підґрунтя для юридично обов'язкового регулювання. Водночас зроблено висновок про недостатність самого лише «м'якого права» для ефективного регулювання технологій з масштабними та потенційно необоротними наслідками.

У другому розділі дисертаційного дослідження на підставі системного аналізу 23 резолюцій Генеральної Асамблеї ООН за період 2015–2025 років систематизовано дванадцять принципів, що формують нормативну основу міжнародно-правового регулювання ШІ на універсальному рівні. Запропоновано оригінальну хронологію розвитку нормотворчої активності ГА ООН у сфері ШІ та виявлено наступні закономірності: утвердження підходу на основі «життєвого циклу» систем ШІ як базової регуляторної рамки, стандартизацію тріади «безпечні, захищені та надійні системи ШІ» та позиціонування Глобального цифрового договору як точки конвергенції правового регулювання ШІ на рівні ООН.

Також у другому розділі доведено, що діяльність спеціалізованих установ ООН — ЮНЕСКО, МСЕ, ВООЗ, ВОІВ та МОП — формує багатовимірну систему регулювання ШІ з «градацією нормативності» у вигляді «концентричних кіл»: від актів з найвищим ступенем політичної легітимності, але водночас із найвищою абстрактністю, до галузевих стандартів, що стають де-факто обов'язковими завдяки вимогам інтероперабельності. Ця система являє собою поліцентричний інституційний ландшафт без чіткої ієрархії, в якому акти різного рівня співіснують та взаємно підсилюють одне одного.

Крім зазначеного, у другому розділі на підставі авторських критеріїв обґрунтовано доцільність виокремлення міжрегіонального рівня як самостійного предмета наукового аналізу. Встановлено, що ОЕСР виступає центральною ланкою міжрегіонального співробітництва у сфері регулювання ШІ, з результатами роботи якої корелюють свою діяльність такі міждержавні формати, як G7, G20 та GPAI. Запропоновано та обґрунтовано концепцію «ітеративного нормотворення» як моделі формування актів «м'якого права» у сфері міжнародно-правового регулювання ШІ, за якої акт функціонує як «живий документ», що проходить повторювані цикли ухвалення, апробації, оцінки ефективності та перегляду у відповідь на технологічні зміни. Практичним втіленням цієї моделі є оновлення Рекомендації Ради ОЕСР щодо штучного інтелекту та систематичний перегляд Настанови АСЕАН з управління ШІ.

На основі проведеного дослідження виявлено та систематизовано ключові тенденції розвитку міжнародно-правового регулювання ШІ на універсальному та міжрегіональному рівнях: прискорення нормотворчої діяльності, перехід від фрагментарного до системного регулювання, інституціоналізація регулювання, розширення предмета та поглиблення деталізації регулювання, а також формування моделі «ітеративного нормотворення». Водночас виявлено сфери, які залишаються поза межами системного регулювання: запобігання негативному впливу ШІ на довкілля; відповідальність суб'єктів приватного права за шкоду, заподіяну функціонуванням систем ШІ; виклики, пов'язані з генеративним ШІ; вплив ШІ на формування світогляду людини та її когнітивну автономію; проблематика загального штучного інтелекту й довгострокових екзистенційних ризиків; а також воєнне використання ШІ.

У третьому розділі дисертаційного дослідження встановлено, що саме на регіональному рівні розпочався перехід від декларування принципів міжнародно-правового регулювання ШІ до формулювання юридично обов'язкових норм, наразі реалізований лише в рамках Європейського Союзу через Регламент (ЄС) 2024/1689 (Акт про ШІ) та під егідою Радою Європи через Рамкову конвенцію про штучний інтелект та права людини, демократію та верховенство права (CETS № 225). Запропоновано періодизацію формування правової бази ЄС у сфері регулювання ШІ та виявлено її системні закономірності: дуалізм ринкового та ціннісного обґрунтування регулювання, поступове послаблення механізмів забезпечення відповідності та реактивний характер регулювання. Обґрунтовано, що домінування ризикоорієнтованого підходу в сучасному міжнародно-правовому регулюванні ШІ відображає застосування принципу пропорційності та являє собою синтез запобіжного підходу (принципу обережності) з прагненням до стимулювання інновацій, що дозволяє забезпечувати баланс між захистом прав людини та інтересами технологічного розвитку. Найповнішим втіленням цього підходу є Акт про ШІ, що запроваджує чотирирівневу класифікацію систем ШІ за ступенем ризику (неприйнятний, високий, обмежений та мінімальний) і диференціює обсяг регуляторних вимог відповідно до рівня потенційної шкоди для прав людини, безпеки та основоположних цінностей.

На підставі порівняльного аналізу нульового проєкту (англ. - zero draft) та фінального тексту названої Рамкової конвенції Ради Європи встановлено тенденцію до систематичного звуження обсягу зобов'язань держав, що відбулося в ході міжурядових переговорів. Це дає підстави для висновку про існування такої загальної закономірності: на етапі переговорів правозахисний потенціал юридично обов'язкових актів щодо регулювання ШІ послідовно зменшується під впливом як держав, так і суб'єктів приватного права. Водночас доведено взаємодоповнюваність двох європейських актів різної правової природи — Рамкової конвенції, що реалізує правозахисний підхід, та Акту про ШІ, який реалізує ризикоорієнтований підхід. Досліджено також адаптивний потенціал Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Європейської конвенції з прав людини) до проблематики ШІ, в результаті чого встановлено, що практика Європейського суду з прав людини поступово формує прецедентну базу, яка адаптується до цифрових реалій, однак ця практика має переважно реактивний характер і не може замінити проактивне правове регулювання ШІ, здійснюване через Рамкову конвенцію та Акт про ШІ.

Порівняльний аналіз підходів до правового регулювання ШІ, вироблених регіональними організаціями та об'єднаннями держав інших регіонів — АСЕАН, АТЕС, ШОС, Африканським Союзом, ОАД, Радою співробітництва арабських держав Перської затоки та АЛЕКСО, — дозволив ідентифікувати наступні ключові закономірності: «спектр юридичної обов'язковості», за якого «тверде право» залишається феноменом, притаманним виключно європейському регіону; «аксіологічний консенсус при регуляторному розмаїтті», за якого кожен регіон привносить у глобальний дискурс власні цінності та регуляторні підходи — від філософії Ubuntu в актах Африканського Союзу та ісламських етичних концепцій в ініціативах держав Перської затоки до консенсусної моделі АСЕАН; диференційований характер «Брюссельського ефекту»; «парадокс глобального регулювання ШІ», за якого регіони з найбільшими потребами у захисті прав людини мають найменші інституційні спроможності; формування «регуляторного полілогу» між різними регіонами.

У результаті проведеного дослідження обґрунтовано висновок про формування багаторівневої системи міжнародно-правового регулювання ШІ, в якій універсальний рівень забезпечує легітимність та інклюзивність, міжрегіональний — консолідацію експертних підходів, а регіональний — інституційну ефективність та можливість переходу до юридично обов'язкових норм. Принципи, сформульовані на універсальному рівні, набувають конкретизації через рекомендації ОЕСР та стандарти МСЕ і втілюються у юридично обов'язкові приписи на регіональному рівні, що наразі реалізовано лише Радою Європи та ЄС. Стратегічним викликом залишається забезпечення взаємоузгодженості регіональних регуляторних режимів задля запобігання фрагментації глобального регуляторного простору та збереження балансу між стимулюванням інновацій і захистом прав людини.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим у вітчизняній науці міжнародного права комплексним дослідженням багаторівневої системи міжнародно-правового регулювання ШІ. Уперше запропоновано авторську дефініцію ШІ як комплексної соціотехнічної системи; систематизовано дванадцять принципів, що формують нормативну основу регулювання ШІ на універсальному рівні; обґрунтовано концепцію «ітеративного нормотворення»; виявлено п'ять тенденцій розвитку міжнародно-правового регулювання ШІ на універсальному та міжрегіональному рівнях. Удосконалено наукові положення щодо правового статусу ШІ та його кваліфікації як об'єкта регулювання sui generis, класифікації доктринальних підходів до визначення ШІ, функцій «м'якого права», ризикоорієнтованого підходу, переговорної динаміки формування юридично обов'язкових актів та взаємодоповнюваності європейських інструментів регулювання. Набули подальшого розвитку положення щодо ролі резолюцій Генеральної Асамблеї ООН у формуванні міжнародно-правового регулювання ШІ, конвергенції етичних принципів регулювання ШІ навколо восьми ключових груп, система наукових знань про регіональні ініціативи у сфері міжнародно-правового регулювання ШІ.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх використання у формуванні позиції України в ООН, Раді Європи та інших міжнародних організаціях, а також у нормотворчій діяльності, спрямованій на розбудову національної системи правового регулювання ШІ. Результати дослідження підтверджують стратегічну обґрунтованість зовнішньополітичного курсу України на запровадження європейських підходів до правового регулювання ШІ — як у межах Ради Європи, так і Європейського Союзу — та водночас засвідчують необхідність адаптації найкращих практик різних регіональних моделей, що поєднуватиметься з реальними інституційними та економічними можливостями української держави в умовах повоєнної відбудови. Особливої актуальності ці завдання набувають з огляду на підписання Україною 15 травня 2025 року Рамкової конвенції Ради Європи про штучний інтелект та права людини, демократію та верховенство права, що ставить на порядок денний її ратифікацію та імплементацію, а також з огляду на необхідність адаптації національного законодавства до вимог Акту про ШІ в межах процесу європейської інтеграції.

Додатки:

Дисертація Висновок Повідомлення про утворення разової СВР