Варакута Ірина Олександрівна

• Статус: Ступінь присуджено
• Спеціальність: 081 – «Право»
• Назва дисертаційної роботи: «Взаємодія правового виховання та правової обізнаності: теоретико-прикладні засади.»
• Науковий консультант: Оніщенко Наталія Миколаївна, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України
• Дата та час захисту: 26 лютого 2026, 14:00
• Місце захисту: Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України (01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4), захист відбудеться онлайн.

Анотація:

Варакута І. О. Взаємодія правового виховання та правової обізнаності: теоретико-прикладні засади. — Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних та правових учень» (081 — Право) — Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, Київ, 2025.
В дисертації на основі сучасних методів наукового пізнання досліджені теоретико-правові аспекти розуміння та еволюції категорій «праве виховання» та «правова обізнаність».
Сучасний стан державотворення в Україні характеризується масштабними демократичними трансформаціями, зокрема, євроінтеграційними процесами, цифровізацією різних сфер суспільного життя та функціонування у надзвичайно складних умовах збройної агресії. У таких обставинах питання підвищення рівня правового виховання та правової обізнаності громадян набуває особливого суспільно-правового значення.
Євроінтеграційний курс України зумовлює реформування національної правової системи відповідно до стандартів Європейського Союзу, що потребує від громадян уміння орієнтуватися в оновлених нормах, інститутах і процедурах. Правова обізнаність дає змогу зрозуміти основні європейські принципи: верховенство права, демократію, повагу до прав людини, гідність і справедливість, а також застосовувати їх у повсякденному житті. Водночас належний рівень правової обізнаності формується не стихійно, а в процесі цілеспрямованого й системного правового виховання. Саме правове виховання забезпечує засвоєння необхідних правових знань, формує відповідальне ставлення до прав і обов’язків та навички правомірної поведінки. Без цього правові реформи, пов’язані з імплементацією acquis communautaire, залишаються малоефективними, адже потребують не лише
нормативного закріплення, а й усвідомленого сприйняття громадянами. Крім того, в умовах цифровізації публічних сервісів правове виховання у сфері цифрових прав, захисту персональних даних і медіаграмотності є важливою передумовою підвищення правової обізнаності та безпечної взаємодії людини з цифровими правовими інструментами.
Збройна агресія проти України суттєво актуалізувала потребу у правовій обізнаності громадян, адже в таких особливо важливо володіти знаннями щодо своїх прав та обов’язків, механізмів захисту від інформаційно-психологічних операцій, а також доступних інструментів правової допомоги. Низький рівень правової обізнаності в цей період підвищує ризик правопорушень, маніпуляцій та дезінформації, що може негативно позначитися як на національній безпеці, так і на соціальній стабільності. Здатність критично оцінювати правову інформацію та орієнтуватися у правовому полі сприяють захисту прав людини та зміцненню демократичних процесів у державі. Метою дисертаційного дослідження є обґрунтування та розробка цілісної теоретико-прикладної моделі взаємодії правового виховання та правової обізнаності як ключових чинників формування правової культури й правосвідомості в умовах демократичних трансформацій, війни та євроінтеграційних процесів в Україні.
Емпіричну основу дисертації становлять доктринальні джерела, до яких відносяться: монографії, дисертаційні дослідження та їх автореферати; фахові наукові статті в різних галузях права та гуманітарних дисциплін, тези доповідей та матеріали наукових конференцій за тематикою дисертаційного дослідження. Крім того, було здійснено комплексний аналіз нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері формування правового виховання та поширення правової обізнаності, як в України, так і в країнах Європейського Союзу.
У процесі дослідження теоретичних аспектів теми дисертації автором у межах проблематики взаємодії правового виховання та правової обізнаності проаналізовано ґенезу світоглядних і наукових уявлень про зазначені явища.
У результаті дослідження встановлено, що розвиток правового виховання та правової обізнаності історично зумовлювався специфікою політичної організації суспільства, домінуючими світоглядними орієнтирами, рівнем розвитку правової культури та характером освітніх практик. На різних етапах суспільного розвитку акценти правового виховання зміщувалися від формування базових засад правового мислення й нормативної регламентації поведінки до поєднання правових знань із громадянською активністю, демократичними цінностями та практичними навичками реалізації й захисту прав. Доведено, що правове виховання та правова обізнаність не є статичними явищами, а перебувають у стані постійної трансформації під впливом політичних режимів, культурних змін і освітніх реформ. Визначено методологію дисертаційного дослідження, що побудована як багатовекторна система методів та принципів наукового пізнання, використання яких дозволило побачити правове виховання й правову обізнаність у їхній складності та багатовимірності. Використання синергетичного, інформаційного, герменевтичного, аксіологічного, системного, історичного, соціологічного й компаративного методів дало змогу: поєднати аналіз історичної еволюції явища правового виховання та правової обізнаності з оцінкою сучасних практик їх розвитку; виявити внутрішні зв’язки між типом державності, характером освітніх систем, рівнем правової культури; простежити, як змінюється зміст правового виховання, рівень правової обізнаності під впливом цифровізації, війни та євроінтеграції; осмислити право не лише як систему норм, але й як носія цінностей, символів, культурних смислів. Досліджено правову природу та значення феномену «правове виховання» як цілісного, систематичного й безперервного цілеспрямованого організованого впливу на свідомість і ментальність громадян. Обґрунтовано його роль у трансформації правової норми з зовнішнього регулятора поведінки у внутрішній мотиваційний чинник, що ґрунтується на усвідомлених цінностях, переконаннях і стійких правових установках.
Визначено основні структурні компоненти правового виховання, зокрема, мету (формування правової особистості, здатної до відповідальної та правомірної поведінки), суб’єкти (державу, її органи, освітні й громадські інституції, медіа, професійні спільноти), об’єкти (особу, соціальні групи й суспільство загалом), принципи (системність, безперервність, гуманістичність, науковість, демократизм, ціннісну та компетентнісну орієнтованість), засоби і форми (формальну, неформальну та інформальну освіту). Виокремлено два рівня правового виховання: 1) інституційний - включає діяльність закладів освіти, органів державної влади, судової та правоохоронної системи, органів місцевого самоврядування, інституцій безоплатної правової допомоги, професійних правничих асоціацій; 2) неінституційний - охоплює сім’ю, трудові колективи, кола спілкування, неформальні об’єднання, релігійні громади, медіа, інтернет-спільноти. Перший рівень забезпечує систематичність, охоплення широких верств населення, нормативну визначеність змісту й форм правового виховання, формування уніфікованих стандартів правничої підготовки; на другому рівні відбувається щоденна трансформація правових знань у звички, практики, реакції на конкретні життєві ситуації. Охарактеризовано поняття та сутність феномену «правової обізнаності», яку визначено як інтегрований комплекс знань, уявлень і переконань особи щодо права та чинних нормативно-правових актів, що охоплює усвідомлення основних прав і обов’язків громадянина, а також розуміння загальних механізмів їх реалізації та захисту. Виділено основні ознаки правової обізнаності, до яких віднесено: 1) знання правових норм, прав і обов’язків суб’єкта; 2) уміння застосовувати правові знання у практичних життєвих ситуаціях; 3) готовність до захисту власних прав і законних інтересів, зокрема шляхом звернення до суду та правоохоронних органів у разі їх порушення; 4) усвідомлення юридичної
відповідальності за власну поведінку та її правові наслідки; 5) стійкий інтерес до правових питань і правової освіти. Результати аналізу сучасного стану правового виховання та правової обізнаності в Україні засвідчили, що попри позитивні зміни (розвиток правничої освіти, поява нових програм, цифровізація, активізація громадянського суспільства) загальний рівень правової обізнаності населення недостатній. Виявлено низку системних проблем: відсутність цілісної, довгострокової державної стратегії правового виховання та фрагментарність правопросвітницьких ініціатив; застарілі підходи в правовій освіті з домінуванням теоретичних лекцій над практичними формами роботи; слабка інтеграція правового виховання в програми загальної середньої та професійної освіти, що зумовлює формальний характер правових курсів; низький рівень довіри до судів, правоохоронних органів і органів влади; негативний вплив соціально-економічних чинників (бідність, безробіття, нерівність), які звужують можливості правової самоосвіти; хронічне недофінансування освіти й науки, що обмежує модернізацію змісту й методів навчання. Особливу увагу приділено впливу цифровізації, євроінтеграційним процесам та воєнному контексту, який радикально змінює умови функціонування системи правового виховання. Масштабна дистанціалізація освіти, вимушене переміщення учасників освітнього процесу, руйнування інфраструктури, психологічні травми, а також поява нових правових реалій (питання міжнародного гуманітарного права, воєнних злочинів, прав військовослужбовців, внутрішньо переміщених осіб, механізмів міжнародного правосуддя) формують безпрецедентні виклики. Чинні нормативні та методичні матеріали нерідко не встигають за динамікою подій, що породжує розрив між правовою теорією та практикою воєнного часу. Обґрунтовується необхідність оперативного оновлення змісту навчальних курсів, створення нових освітніх ресурсів, підготовки викладачів до роботи з темами війни, травми, безпеки й відновлення.
Розкрито взаємовплив правового виховання та правової обізнаності на правову свідомість та правову культуру через поетапну модель у якій: перший етап — інформаційно-когнітивний — здійснюється цілеспрямоване правове виховання, що забезпечує накопичення правових знань, формує базові уявлення про право, його роль у суспільстві, структуру правової системи, закладає первинний ціннісний «каркас»; другий етап - ціннісно-інтеріоризаційний, де знання трансформуються у переконання, правові норми та принципи інтегруються в систему особистісних цінностей. На цьому етапі відбувається формування правової свідомості як здатності оцінювати правову реальність, сприймати себе суб’єктом права, відчувати відповідальність за власні дії й їхні правові наслідки; третій етап — поведінково-культурний — сформована правова свідомість виявляється у реальній поведінці, стійких моделях дотримання законів, активній участі в правовому житті, готовності до правового самозахисту. Правове виховання виступає цілеспрямованою діяльністю щодо формування правових знань, установок, цінностей і моделей поведінки, тоді як правова обізнаність є результатом і водночас умовою цієї діяльності, відображаючи рівень засвоєння правової інформації, здатність інтерпретувати її й застосовувати на практиці. У правовій системі вони функціонують як ключові аспекти правової соціалізації, що опосередковують зв’язок між нормами права (правотворчість, правозастосування) та правовою реальністю (поведінка індивідів, стан правопорядку). Доведено, що від якості взаємодії правового виховання та правової обізнаності залежить рівень правосвідомості, стійкість до правового нігілізму, готовність громадян до активного захисту своїх прав і виконання правових обов’язків, а також ефективність реалізації принципу верховенства права. Порівняльний аналіз практик країн Європейського Союзу показав, що в європейському правовому просторі сформувалася цілісна модель правової освіти й правового виховання, яка базується на цінностях демократії, верховенства права та прав людини, передбачає компетентнісний і
студентоцентричний підходи, високу практичну зорієнтованість (юридичні клініки, проєктна робота, стажування), забезпечує безперервність правової освіти протягом життя та інтегрує інклюзивність і цифрові технології. Європейські системи розглядають право не лише як нормативну систему, а як простір цінностей та відповідальності, а освітній результат вимірюється не обсягом засвоєних норм, а сформованими компетентностями (правовий аналіз, аргументація, етична оцінка, комунікація, здатність до правомірної поведінки в реальних ситуаціях). На основі зіставлення європейського та українського досвіду в дисертації обґрунтовано необхідність всеосяжної модернізації правничої освіти в Україні. Запропоновано перехід до моделі, що передбачає: запровадження єдиних стандартів якості правничої освіти відповідно до Європейського простору вищої освіти; поєднання реальної автономії закладів вищої освіти з ефективними механізмами зовнішнього контролю якості; розширення практикоорієнтованого навчання (юридичні клініки, стажування в судах, органах влади, громадських організаціях); міждисциплінарність (інтеграцію модулів із цифрової безпеки, етики, медіаграмотності, психології комунікації, управління конфліктами, прав людини, міжнародного гуманітарного права); інтернаціоналізацію (академічна мобільність, спільні програми з європейськими університетами, участь у міжнародних конкурсах); цілісну політику академічної доброчесності; адаптацію освітнього процесу до воєнного та повоєнного контексту. Синтез результатів дослідження дав змогу сформулювати стратегічні напрями державної та освітньої політики у сфері правового виховання й правової обізнаності: необхідність цілісної державної стратегії, що забезпечує системність та комплексність заходів у цій сфері; доступність правових знань для всіх соціальних груп населення, що передбачає створення рівних можливостей у здобутті правової інформації; оновлення навчальних програм із урахуванням сучасних викликів (зокрема воєнних) та інтеграції у них європейських цінностей і стандартів; високий рівень підготовки педагогічних
і правничих кадрів, здатних передавати знання в доступній та практично орієнтованій формі; широке застосування цифрових технологій, що робить процес поширення правових знань більш гнучким та інноваційним; безпека, без якої не можливо реалізувати попередні пункти. Додатковими чинниками виступають активна участь інститутів громадянського суспільства, використання потенціалу засобів масової інформації для формування правової культури, а також розширення міжнародної співпраці, що сприяє обміну найкращими практиками та гармонізації національної системи правового виховання з європейськими стандартами. Окреслено перспективи подальших досліджень, зокрема: глибше вивчення впливу цифрових технологій і штучного інтелекту на формування правової обізнаності та правової культури, дослідження етичних і правових ризиків їх використання; розроблення спеціалізованих правовиховних методик для осіб, які постраждали від війни або перебувають у стані вимушеного переселення; порівняльний аналіз моделей правового виховання в країнах, що здійснили успішну євроінтеграцію після досвіду авторитаризму чи тоталітаризму; дослідження психологічних механізмів протидії правовому нігілізму, байдужості, радикалізації та дезінформації; вивчення потенціалу правового виховання як інструменту відновлення довіри до інститутів у повоєнний період і консолідації українського суспільства навколо цінностей гідності, свободи й справедливості.

Додатки:

Дисертація Висновок Повідомлення про утворення разової СВР Відгук Луцького Р. П. Рецензія Сунегін С. О. Рецензія Тарахонич Т. І. Відгук Бобровник С. В. Рішення разової СВР про присудження ступеня доктора філософії

Трансляція: