Терлецький Роман Вікторович

• Статус: Ступінь присуджено
• Спеціальність: 081 – «Право»
• Назва дисертаційної роботи: «Правові засади взаємодії держави та релігійних організацій в Україні»
• Науковий консультант: Зайчук Олег Володимирович, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, академік Національної академії правових наук України.
• Дата та час захисту: 10 лютого 2026, 12:00
• Місце захисту: Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України (01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4)

Анотація:

Терлецький Р. В. Правові засади взаємодії держави та релігійних
організацій в Україні. — Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081
«Право» (08 — Право). Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН
України, Київ, 2025.
В дисертації на основі сучасних методів наукового пізнання досліджено
правові засади взаємодії держави та релігійних організацій в Україні.
Проблематика взаємодії держави і релігійних організацій в Україні є
міждисциплінарною. Окрім теоретично-правового виміру, в якому взаємодія
держави і релігійних організацій розглядається з точки зору загальної теорії
держави і права, присутні філософсько-правовий, історико-правовий,
конституційно-правовий та безпековий виміри. Сучасні події в Україні —
анексія Криму, російська агресія, дії воєнного стану ще більше актуалізували
потребу у переосмисленні меж релігійної свободи та ролі релігійних інституцій
у зміцненні державності, не порушуючи при цьому природнє право людини на
віросповідання. У цьому контексті постало завдання розробки узгодженої
правової моделі взаємодії держави і церкви, яка б відповідала демократичним
цінностям, міжнародним стандартам прав людини й українським традиціям.
Тому, враховуючи актуальність проблематики державно-релігійної взаємодії,
головною метою дисертаційного дослідження є комплексне теоретико-правове,
історичне та практичне дослідження взаємодії держави і релігійних організацій
в Україні, визначення правових засад забезпечення свободи віросповідання та
розробка теоретичних висновків і практичних пропозицій щодо вдосконалення
правового регулювання у цій сфері у сучасних і повоєнних умовах.
У дослідженні вперше в сучасній українській правовій науці, зокрема в
межах загальнотеоретичного підходу до розуміння правової системи, здійснено
цілісний концептуальний аналіз правової взаємодії держави та релігійних
організацій в історичній ретроспективі та в умовах конституційного розвитку
України, з особливою увагою до функціонування правового механізму в період
дії воєнного стану. Застосований в дисертаційній роботі загальнотеоретичний
підхід базується на фундаментальних поняттях і принципах теорії держави і
права та формує уніфіковане розуміння правової дійсності. Саме тому, такий
рівень правового аналізу дозволив оцінити правові державно-релігійні відносини
не лише як нормативну систему, а як соціокультурний, історичний і
функціональний феномен.
У першому розділі наукового дослідження, автором визначено свободу
віросповідання як природне право людини у контексті філософсько-правового
розуміння свободи совісті. Підкреслено, що процес формування та
функціонування права поєднаний з феноменом людської свідомості та
безпосередньо міститься не в текстах юридичних догм, а в психічному стані
людини — прямому джерелі усіх її вчинків. Отже, право, як мораль і релігія,
належить до сфери етичних переживань, яку наповнюють імперативні (відчуття
обов’язку) та атрибутивні (відчуття права) емоції, діючи заодно в площині
людської природи, з якої витікає сама суть права. Тому структура права, віри і,
як наслідок, релігії, має однакову генезу, яка зумовлена природою самої людини,
природного світу її буття, та включає в себе ідеологічний і психологічний
елементи. Тобто, право та віра — це два невід’ємних антропоутворюючих
феномени, які є визначальними для усвідомлення людиною себе як у контексті
суспільства, так і у контексті буття, тому забезпечення права людини на життя
суміжне з її правом на віровизнання.
Дослідивши релігійні норми як джерела права, автор робить висновки, що
релігія, як форма прояву віри, мала і має величезне значення у соціальній,
політичній, економічній, військовій та інших площинах. Релігійна складова була
одним з основних інструментів для соціального поділу суспільства та створення
протодержав, а догми релігійно-культових об’єднаннь стали не тільки джерелом
праворозуміння, а й джерелом права, яке сформувало споконвічні права людини:
право на життя і на все те, що потрібно для його збереження та продовження.
Автором виявлено, що історичне формування релігійних організацій, як
праворегулюючих суспільних інституцій, у всій повноті відобразило в собі всі
аспекти розвитку суспільств, держав та їх складових, відігравши при цьому
визначальну роль. Остаточно утвердившись в протодержавах, релігійні
організації стали соціально регулюючою основою для всіх типів держав
майбутнього та для формування багатьох правових систем. В еволюційному
розвитку відносини держави і релігійних організацій набули безлічі варіантів
існування в площині секулярної і теократичної ідеології, і в «ідеальних умовах»
моделі державно-церковних відносин розділяються на секулярні (світські),
клерикальні, теократичні та атеїстичні держави.
В результаті вивчення особливостей сучасних основних нормативно-
правових документів та міжнародних інституцій з врегулювання забезпечення
права на свободу сповідувати релігію чи переконання, автор робить висновки,
що сучасний світ усвідомлює потребу в забезпеченні гарантій на свободу
віросповідання як фундаментального природного права людини. Зауважено, що
встановлені світовою спільнотою стандарти прав людини зумовили появу
мережі універсальних (всесвітніх) та регіональних актів, в яких гарантуються
права людини та передбачаються санкції за їх порушення. В свою чергу, окремі
держави зважають на те, що релігійні організації за своїм правовим статусом є
різновидом об’єднань громадян і відносяться до інститутів громадянського
суспільства, тому для того, щоб мати статус цивілізованих, демократичних та
правових, максимально намагаються гарантувати на своїх територіях право на
свободу совісті та релігії. В дисертації обґрунтовано, що у багатьох випадках
внутрішньодержавна догматична релігійна політика суперечить взятими на себе
державами-членами союзів чи об’єднань правовим зобов’язанням. Тому
проблема кодифікації внутрішнього законодавства країн відповідно до вимог і
норм міжнародного права залишається відкритою і не має перспективи швидкого
вирішення. Адже нормативно-правові документи міжнародних організацій
більше акцентують увагу на праві природному — загальному для всіх людей, в
той час, як внутрішньодержавна політика часто орієнтована на таке право, яке не
загрожує дотриманню та збереженню культурної, обрядової, релігійної та
етнічної ідентичності.
У другому розділі наукової роботи висвітлено релігійно-правові традиції
на українських землях від давнини до початку XX ст., а також проаналізовано
державну політику щодо релігійних організацій у ХХ столітті, зокрема в періоди
УНР, ЗУНР, УРСР та інших державних утворень. Автором визначено державно-
релігійні відносини як детермінанту історичних, політичних, соціальних та
правових процесів. Тому, відображаючи рівень взаємин влади й релігійних
організацій у певні періоди розвитку нашої держави, автор робить висновки про
правові, соціальні чи екзистенційні вектори розвитку суспільства у ту чи іншу
історичну епоху. Підкреслено, що державно-конфесійні відносини тісно
пов’язані з традиціями нашої держави та поняттям звичаєвого права, яке активно
діяло за часів Київської Русі, Козацької держави та стало основою для деяких
норм у «Руській правді», Литовських статутах та Гетьманських універсалах.
В роботі зауважено, що сучасне розуміння індивідуального чи
колективного права на свободу віросповідання, в контексті правового поля
держави, суттєво відрізняється від того, яке існувало в історичній ретроспективі
майже до становлення незалежності України. До початку радянської епохи
релігійні організації, як соціальні утворення, мали суттєвий суспільний
авторитет, а конфесійна чи релігійна приналежність певної території
розглядалась як інструмент для становлення чи визнання влади. Тому релігійні
організації та держава розглядались не як окремі утворення, а як дві частини
одного цілого, що доповнюють та підтримують одна одну: держава мала від
церкви «освячення» політичного устрою країни, а церква отримувала з боку
держави умови, що максимально сприяли її діяльності.
В дисертації правову взаємодію держави і релігійних організацій на
території сучасної України хронологічно розділено на декілька етапів, — від
сакральної влади київських князів до жорсткого державного атеїзму в УРСР.
Автором проаналізовано нормативно-правові документи, які визначали норми та
принципи функціонування релігійних організацій в кожну історичну епоху, та
підкреслено, що історичний шлях взаємодії держави з релігійними організаціями
на території сучасної Україні показує, як правовий статус останніх змінювався
під впливом політичних режимів та влад, залишаючись при цьому важливим
елементом ідентичності українського суспільства. Зроблено висновки про те, що
як і тисячу років тому, правова взаємодія держава — релігійні організації, — це не
лише про віру, це про суспільний устрій, мир, демократію і ідентичність.
У третьому розділі дисертаційного дослідження визначено конституційно-
правові засади взаємодії держави та релігійних організацій у незалежній Україні,
оцінено роль релігійних організацій у забезпеченні національної та духовної
безпеки держави в умовах воєнного стану, а також сформульовано напрями
вдосконалення та запропоновано рекомендації щодо правових реформ у цій
сфері.
На основі аналізу сучасного законодавства України щодо державно-
релігійної політики зауважено, що у чинній редакції ст. 35 Конституції України
закладено модель світської правової системи, яка базується на принципах
секуляризації. Така модель, яка визначає базові принципи взаємовідносин між
державою та релігійними організаціями в Україні, на думку автора відповідає
міжнародним стандартам прав людини, хоча є досить суперечливою в розумінні
правової дійсності, яка, в свою чергу, відображає реальний стан функціонування
права в суспільстві, включаючи правові норми, відносини, правосвідомість і
практику їх реалізації. Підкреслено, що теоретичне осмислення категорії
«правова дійсність» дає змогу відійти від формально-нормативного підходу
(аналізу лише законодавчих актів) і дослідити практичний стан державно-
релігійних відносин — як саме діють ці норми у житті, як вони сприймаються
громадянами, релігійними громадами, державними інституціями.
Особливої уваги у науковій роботі приділено питанню конституційно-
правового регулювання відносин держава — релігійні організації з моменту
повномасштабного збройного вторгнення Російської Федерації в Україну у 2022
році та введення воєнного стану, коли релігійно-правове середовище України
зіштовхнулося з новими, не відомими раніше викликами. Релігійні організації
через своїх парафіян, волонтерів та капеланів визначили свою присутність на
фронті та стали активними учасниками боротьби України проти ворога. Тому,
автором акцентується увага на тому, що в умовах формування стратегії захисту,
для держави є важливим забезпечення права на альтернативну військову службу,
розвиток інституту капеланства, закріплення духовної незалежності та
недопущення індоктринації ворожих наративів через пропаганду ідеології
«русского міра».
Разом з тим, у ході дослідження виявлено, що практичне втілення
конституційних принципів у взаємодії держави з релігійними організаціями
охарактеризувалося поступовим переходом від суто нейтральної моделі до
партнерської, в якій релігійні інституції відіграють активну роль у реалізації
суспільно значущих функцій у сфері культури, охорони національної спадщини,
соціального служіння, морально-психологічної підтримки та військового
капеланства. У зв’язку з цим, автор робить висновки про необхідність зміни
положень норми ст. 35 Конституції, яка за своєю суттю відобразить фактичну
кооперативну модель державно-релігійних відносин в Україні. Аргументовано,
що такі конституційні зміни будуть мати позитивні соціально-правові наслідки,
зокрема сприятимуть міжконфесійній злагоді, дозволять розвивати співпрацю
держави з релігійними організаціями на засадах рівності, добровільності,
правового регулювання та утвердять духовно-культурну тяглість національної
традиції.
Також, враховуючи потребу змін та доповнень ст. 35 Конституції України,
в дисертаційному дослідженні обґрунтовано доцільність визначення окремим
законом засад державної політики у сфері державно-конфесійних відносин в
Україні. Запропоновані автором норми цього закону, не порушуючи
гарантованих прав та свобод, мають, з одного боку, врегульовувати
взаємовідносини держава — релігійні організації, з іншого, — виокремлювати
релігійну традицію України, яка формувала українське суспільство та присутня
в багатьох нормативно-правових документах. Йдеться не про релігію як віру, а
як про культурний пласт та традицію, що має моральні, етичні та ідентифікаційні
функції.
На основі проведеного дослідження констатовано, що взаємодія держави і
релігійних організацій в Україні має стійке конституційне підґрунтя, здатне до
адаптації в умовах кризових викликів, зокрема воєнного стану, і потребує
подальшого правового розвитку в напрямі посилення інституційної співпраці,
забезпечення безпеки та зміцнення демократичного правопорядку.
Концептуальне уточнення у Конституції України форм кооперативної співпраці
держави з релігійними організаціями, з урахуванням їх історичної, культурної та
соціальної ролі в українському суспільстві, на думку автора є вимогою часу та
правової реальності.
Рівень отриманих результатів та наукової новизни дисертаційного
дослідження дає підстави для подальшого розвитку конституційного,
адміністративного та безпекового права в аспекті релігійних правовідносин, а
також створює підґрунтя для практичного реформування державно-релігійної
політики в умовах нових історичних викликів.

Додатки:

Дисертація Висновок Повідомлення про утворення ради Рецензія Оніщенко Н. М. Рецензія Львова О. Л. Відгук Міми І. В. Відгук Костицький В. В. Рішення про присудження ступеня доктора філософії

Трансляція: