Савинський Сергій Миколайович

• Статус: Захист планується
• Спеціальність: 081 – «Право»
• Назва дисертаційної роботи: «Правова визначеність у судовому правозастосуванні»
• Науковий консультант: КУБКО Євген Борисович, доктор юридичних наук, професор
• Дата та час захисту:
• Місце захисту: Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України (01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4)

Анотація:

Савинський С. М. Правова визначеність у судовому правозастосуванні. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за
спеціальністю 081 — Право. — Інститут держави і права імені В. М. Корецького
НАН України, Київ, 2026.
В дисертації на основі сучасних методів наукового пізнання досліджені
теоретико-правові аспекти правової визначеності у судовому правозастосуванні.
Робота присвячена з’ясуванню загальних підходів до розуміння змісту правової
визначеності та визначенню найбільш ефективних способів її забезпечення у
судовому правозастосуванні в контексті сучасних завдань та викликів,
пов’язаних, передусім з євроінтеграційними процесами в державі, а також з
повномасштабним вторгненням. Актуальність теми зумовлена необхідністю
реального, а не декларативного забезпечення верховенства права, подолання
системного напруження між викликами воєнного стану та обов’язком держави
щодо гарантування непорушності прав людини. В умовах динамічних змін
нормативно-правової бази та суттєвого розширення дискреційних повноважень
органів державної влади саме судова система виступає головним гарантом
дотримання принципу верховенства права.
У роботі розкрито генезу концепції правової визначеності загалом та у
сфері судового правозастосування зокрема, та зроблено висновок про те, що
спочатку звичай, а далі правовий звичай стали першими формами забезпечення
визначеності у суспільних відносинах. По суті, еволюція правової визначеності
розпочинається від формального врегулювання суспільно значимих відносин до
встановлення вимог щодо стабільності, оприлюднення та якості змісту закону.
Розвиток доктринальних уявлень про правову визначеність відбувався шляхом
переходу від суто нормативного сприйняття якості закону до розробки
конкретних критеріїв його практичної реалізації. Водночас нормативна чіткість
є лише однією зі складових цього еволюційного процесу. Таким чином, наукові
концепції різних періодів акумулюються у вимогах як до самого законодавства,
так і до механізмів його виконання, спрямовуючись на досягнення єдиної мети –
забезпечення стану юридичної захищеності особи та стабільності правопорядку
у суспільстві й державі.
Сформульовано авторську дефініцію поняття «правової визначеності», як
самостійний принцип та, водночас, складову принципу верховенства права, що
забезпечує передбачуваність, стабільність, послідовність і зрозумілість
правового регулювання та правозастосування, створює для особи можливість
обґрунтовано передбачати правові наслідки своєї поведінки й діяльності органів
публічної влади, а також включає вимогу чіткого нормативного визначення
підстав, меж, способів і процедур можливого втручання у права, свободи та
законні інтереси особи чи суб’єкта владних повноважень, як за наявності на це
згоди, так і за її відсутності.
Запропоновано доповнити розгляд правової визначеності у вузькому та
широкому значеннях, що дозволить відокремити факт встановлення критеріїв до
правозастосовної та правотворчої діяльності від фактичного їх дотримання
(вузьке значення) та характеристику такого стану відносин, коли суб’єкти
можуть прогнозувати наслідки нормативно-правового регулювання з великою
ймовірністю (широке значення). Зокрема, у вузькому значенні правова
визначеність — це сукупність формально визначених критеріїв здійснення
правотворчої та правозастосовчої діяльності (вимоги до прийняття,
промульгації, дії та застосування нормативно-правових актів), що переслідують
мету досягнути стану правової визначеності у суспільстві. У широкому — це стан
відносин у державі, що характеризується встановленням у суспільстві значної
ймовірності передбачуваності правових наслідків діянь та рішень, стабільною
поступальністю законодавчих змін, що забезпечується дотриманням формально
визначених критеріїв здійснення правотворчої та правозастосовчої діяльності.
Обґрунтовано висновок, що в умовах науково-технічного розвитку зміст
принципу правової визначеності зазнає сутнісної еволюції, інтегруючи в собі
елементи принципу перестороги у випадках, коли точний масштаб загроз та
негативних наслідків для суспільства є достеменно невідомим, у зв’язку із чим
доведено, що належне виконання державою своєї функції щодо забезпечення
прав і свобод людини не може бути реалізоване повною мірою поза контекстом
новітньої трансформації змісту зазначего принципу.
Удосконалено теоретико-правове розуміння принципу верховенства права
шляхом обґрунтування визначальної ролі правової визначеності як його
структурного елемента, що забезпечує реальний, а не декларативний вплив права
на суспільні відносини. Доведено, що принцип правової визначеності перебуває
у тісному взаємозв’язку з іншими компонентами верховенства права та
взаємодоповнює їх на засадах паритетності, взаємозалежності та системності.
Судове правозастосування розглядається як особлива форма реалізації
права, що характеризується владним, процесуальним і правозахисним
характером, загальною метою якого є встановлення стану правової визначеності
під час розгляду конкретної справи шляхом верифікації законодавчих норм на
предмет їх чіткості й передбачуваності та безпосередньо спрямованого на
забезпечення для суб’єктів права чітких легітимних очікувань через ухвалення
вмотивованих судових рішень. Визначено напрями модернізації судового
правозастосування з метою належного гарантування легітимних очікувань та
мінімізації ризиків їх порушення, а саме: нормативно-процесуальний
(запровадження чітких законодавчих підстав щодо пропуску процесуальних
строків в умовах воєнного стану (пошкодження приміщення суду, близькість до
лінії ведення бойових дії тощо), цифровізаційний (оптимізація роботи
електронних систем), безпековий (орієнтований на функціонування в умовах
воєнного стану, поєднуючи виклики війни із принципом правової визначеності),
доктринальний (залучення та посилення ролі науково-консультативних рад в
опрацюванні складних категорій справ, зокрема щодо воєнних злочинів та
компенсації шкоди, для формування узгодженої позиції судової практики).
Розкрито механізм судового правозастосування і запропоновано його
розглядати як різновид, спеціальну форму загального механізму
правозастосування у сфері здійснення правосуддя. Обґрунтовано, що його
специфіка полягає у особливому суб’єктному складі, а також складній
структурній та процедурній організаціях, високих стандартах щодо
обґрунтованості ухвалюваного рішення, безпосередній реалізації принципу
верховенства права через гарантування дотримання його складових елементів,
ключовим з яких є правова визначеність.
Узагальнено уявлення про принцип правової визначеності у рішеннях
ЄСПЛ та аргументовано необхідність розгляду його практики не лише як
джерела тлумачення положень Конвенції, а й як самостійного інструменту
подолання правової невизначеності. Такий підхід обумовлений тим, що рішення
Суду не лише встановлюють факт порушення конвенційних прав, а й формують
стандарти правозастосування, які дозволяють усунути неоднозначність у
розумінні правових норм, забезпечити однаковість судової практики та
підвищити передбачуваність судових рішень.
Зроблено висновок про те, що єдність судової практики Верховного Суду
як складової правової визначеності не є статично незмінною категорією.
Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції
Верховного Суду слід вважати зміни законодавства, ухвалення рішення
Конституційним Судом України, нечіткість закону, винесення рішення
Європейським Судом з прав людини, висновки якого мають бути враховані
національними судами тощо.
Встановлено, що на ефективність виконання рішень Конституційного
Суду України негативно впливають як відсутність чіткого механізму їх
реалізації, так і неналежний рівень контролю за цим процесом. Важливим
аспектом забезпечення правової визначеності у судовому правозастосуванні є
ефективна взаємодія Конституційного Суду України та Верховного Суду.
Особливо критичною така взаємодія є у випадках, коли визнання
Конституційним Судом України неконституційною норми закону, іншого
правового акта чи їх окремого положення стає підставою для перегляду судових
рішень у зв’язку з виключними обставинами.
Доведено, що юридичні позиції Конституційного Суду України
забезпечують подолання нормативної правової невизначеності шляхом
офіційного тлумачення Конституції та перевірки конституційності законі, і у
передбачених Основним Законом випадках, інших актів. У свою чергу,
Верховний Суд гарантує правову визначеність передусім через уніфікацію
правозастосовної практики та забезпечення її єдності. Обгрунтовано, що відступ
від раніше сформованої правової позиції сам по собі не суперечить принципу
правової визначеності, якщо він є належно вмотивованим і здійснюється у
зв’язку зі зміною законодавства, ухваленням рішення Конституційним Судом
України, виявленням нечіткості закону, прийняттям рішення ЄСПЛ, висновки
якого мають бути враховані національними судами, або суттєвими змінами у
праворозумінні.
Встановлено, що механізм подолання правової невизначеності у судовому
правозастосуванні має власну структуру, яку утворюють такі взаємопов’язані
елементи: суб’єкт, об’єкт, юридичні засоби та правові форми. Аргументовано,
що втілення даного механізму відбувається у визначеному порядку
регламентованих і взаємоузгоджених стадій, а також із дотриманням чітких
нормативних, інституційних, дискреційних, конвенційних, етичних та
функціональних меж.
Запропоновано розглядати легітимні очікування як самостійний
структурний елемент механізму забезпечення правової визначеності, що виконує
функцію критерію оцінки правомірності діяльності суб’єктів владних
повноважень і визначення правових наслідків порушення обґрунтованих
очікувань особи. Аналізується низка проблем, через які забезпечення легітимних
очікувань у національній правовій системі ускладнюється, зокрема
нестабільність судової практики, ретроспективна зміна правових позицій,
законодавча нестабільність, надмірна дискреція органів державної влади та
недостатня вмотивованість судових рішень. Для подолання цих проблем
пропонуються наступні кроки: закріплення критеріїв допустимого відступу від
усталеної практики (очевидна помилковість попереднього висновку,
суперечність вітчизняному законодавству, зміни в законодавстві або суспільних
відносинах); закріплення обов’язку суду прямо оцінювати наявність або
відсутність легітимних очікувань; визначення презумпції захисту добросовісних
очікувань; посилення ролі Великої Палати Верховного Суду у забезпеченні
єдності практики; а також розроблення тесту допустимого втручання держави у
легітимні очікування особи.
Удосконалено теоретико-правовий підхід до відповідальності за
надмірний судовий активізм, який запропоновано розглядати як наслідок виходу
суду за межі дискреційних повноважень, що призводить до ухвалення рішень,
які не відповідають вимогам чинного законодавства та порушують принцип
правової визначеності.
Зроблено висновок, що надмірний судовий активізм створює істотні
ризики для правової визначеності, які знаходять свій прояв у створенні судом
нових правил, непередбачуваності судових рішень, нестабільності практики,
порушенні інституційного балансу, посиленні суддівської дискреції. За таких
умов конструкція судового активізму набуває негативного забарвлення та
перетворюється на джерело правової невизначеності. Розроблено систему
правових засобів обмеження допустимого судового активізму, яка охоплює: 1)
нормативно-процесуальне та доктринальне уточнення підстав для відступу від
сталої судової практики; 2) стандартизацію алгоритму зміни правових позицій
Верховного Суду; 3) підвищення стандартів обґрунтованості та мотивування
судово-правових актів; 4) застосування тесту легітимних очікувань особи як
обмежувального чинника для дискреції суду.

Додатки:

Дисертація Повідомлення про утворення разової СВР