Нурищенко Роман Сергійович

• Статус: Захист планується
• Спеціальність: 081 – «Право»
• Назва дисертаційної роботи: «Генеза альтернативного вирішення спорів у приватному праві в Україні (ХІХ ст. – 2004р.)»
• Науковий консультант: Скрипнюк Олександр Васильович, академік НАПрН, доктор юридичних наук, професор
• Дата та час захисту: 11 серпня 2026, 11:00
• Місце захисту: Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України (01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4), онлайн формат.

Анотація:

Нурищенко Р. С. Генеза альтернативного вирішення спорів у приватному
праві в Україні (ХІХ ст. — 2004р.). — Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю
081 «Право» (08–Право). — Інститут держави і права імені В. М. Корецького
Національної академії наук України. Київ, 2026.
У дисертації здійснено дослідження генези альтернативного вирішення
спорів у приватному праві в Україні (ХІХ ст. — 2004 р.) шляхом послідовного
розкриття історико-правових засад становлення та розвитку різних форм
альтернативного вирішення спорів у приватному праві України ХІХ століття, ХХ
століття та сучасної України до 2004 року. Відтак в роботі проведено комплексний
аналіз становлення та розвитку альтернативних форм вирішення спорів у
приватному праві в Австрійській, Австро-Угорській, російській імперіях, УНР,
ЗНУР, УСРР/УРСР та сучасній Україні.
Доведено, що зміст правової конструкції «альтернативне вирішення спорів»
у радянській період (період Української Радянської Соціалістичної Республіки)
розкривався через таку ознаку як державоцентричність, в якій ключову роль
відігравали квазісудові чи адміністративно-арбітражні механізми (державний
арбітраж для спорів між організаціями та підприємствами; товариські суди як
громадські органи впливу), а також процесуально закріплені в законодавстві
компромісні інструменти (мирова угода) і третейські форми, які були дозволені у
межах, визначених законом.
Актуальність полягає в тому, що в цій науковій роботі акцентується увага на
тому, як українське суспільство протягом багатьох років вирішувало
(врегульовувало) приватні спори, та які форми вирішення спорів були більш
актуальними. Відтак результати такого аналізу дають змогу зрозуміти, яка модель
альтернативних форм вирішення спорів для сучасності є більш сприйнятою та
результативною. Крім того в дисертації досліджено положення Закону України
«Про медіацію», який набув чинності 2021 року, на предмет їх взаємодії із
захистом прав в третейському суді, міжнародному комерційному арбітражу та
цивільному й господарському судочинстві України, а також запровадження
процедури медіації в Україні до прийняття Закону України «Про медіацію».
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані із генезою
альтернативних форм вирішення спорів у приватному праві в Україні протягом
існування державних формувань та сучасної України (XIX ст. — 2004 р.).
Предметом дослідження є правові засади становлення та функціонування
альтернативних форм вирішення спорів у приватному праві в Україні (XIX ст. –
2004 р.).
Мета роботи полягає в тому, щоб на основі широкого кола джерел даних, в
тому числі архівно-документальних матеріалів, історичних, юридичних джерел
проаналізувати засади створення, спрямованість, динаміку розвитку
альтернативних форм вирішення спорів протягом існування різних державних
утворень на території України та в сучасній Україні до прийняття чинного
законодавства у сфері приватного права (XIX ст. — 2004 р.).
У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, зв'язок роботи з науковими
програмами, планами, темами, мету та завдання дослідження, об’єкт, предмет,
методи, емпіричну базу дослідження, наукову новизну отриманих результатів,
практичне значення, особистий внесок здобувача, апробацію результатів
дослідження, публікації, структуру та обсяг дисертації.
У першому розділі дисертації «Теоретико-методологічні основи дослідження
альтернативного вирішення спорів у приватному праві в Україні», який
складається з двох підрозділів, здійснено огляд наукових праць, спрямованих на
дослідження проблематики альтернативних форм вирішення спорів у приватному
праві. Зосереджено увагу на методологічних підходах, які застосовувалися під час
дослідження генези альтернативних форм вирішення спорів у приватному праві в
Україні (ХІХ ст. — 2004 р.). Розкрито зміст основних методів наукового
дослідження, які використовувалися в цій роботі. Зосереджено увагу на
проблемних аспектах застосування насьогодні альтернативних форм вирішення
спорів у приватному праві України, які є дискусійними та спірними в
юриспруденції.
Для системного охоплення наукових підходів у цьому розділі дисертації
запропоновано предметну систематизацію української доктрини в частині
альтернативних форм вирішення спорів. Такий підхід дає змогу впорядкувати
різні наукові матеріали та відмежувати: дослідження, орієнтовані на
співвідношення судового й альтернативного вирішення спорів, праці щодо
дефініцій і принципів альтернативного вирішення спорів, наукові роботи про
«альтернативні способи вирішення спорів», «альтернативні методи вирішення
спорів» чи «альтернативні форми вирішення спорів», а також наукові праці про
альтернативне вирішення спорів у окремих сферах суспільних відносин.
Другий розділ дисертації «Історико-правові засади альтернативного
вирішення спорів у приватному праві в Україні ХІХ та на початок ХХ століття»,
який має три підрозділи, присвячено історико-правовим засадам альтернативного
вирішення спорів у приватному праві України в ХІХ та на початку ХХ ст. У цьому
розділі проаналізовано альтернативні форми вирішення спорів в Західній Україні
(у складі російської імперії), у російській імперії до судової реформи 1864 року, а
також здійснено науковий аналіз впливу судової реформи 1864 року на розвиток
альтернативного вирішення спорів на українських землях у складі російської
імперії та акцентовано увагу на вирішенні спорів альтернативним шляхом у
Західній Україні у складі Австрійської імперії та Австро-Угорської імперії.
Доведено, що у XIX — на початку XX ст. альтернативне вирішення спорів на
українських землях розвивалося нерівномірно та залежало від того, у складі якої
держави (імперії) перебувала відповідна територія. Наприклад, у межах російської
імперії домінуючою формою вирішення спорів був суд, однак через структурні
проблеми судоустрою значна частина альтернативних практик (форм) існувала
поза офіційною процедурою або використовувалася як допоміжний інструмент
врегулювання спору. Це було спричинено складністю і непрозорістю судової
системи, вирішенням спорів на користь привілейованих станів тощо.
Встановлено, що в першій половині XIX ст. на українських землях у складі
російської імперії альтернативні форми вирішення спорів значною мірою
підтримувалися традиціями та правовими джерелами, які не відповідали моделі
уніфікації того часу, проте забезпечували практичну дієвість врегулювання
спорів. Так, наприклад, Статути Великого Князівства Литовського (1529, 1566,
1588 рр.) зберігали вплив і передбачали процедуру примирення, яка мала
письмову форму, санкції за повторне звернення до суду у вирішеній справі тощо.
Третій розділ дисертації «Історико-правові засади альтернативного
вирішення спорів у приватному праві ХХ століття» включає три підрозділи, в яких
зосереджено увагу на застосуванні альтернативних форм вирішення спорів під час
Української революції, впливі радянської окупації на становлення та розвиток
альтернативних форм вирішення спорів в Україні того часу та існуванні
альтернативного вирішення спорів в УСРР/УРСР.
В цьому розділі зосереджується увага на тому, що історія становлення та
розвитку альтернативних форм вирішення спорів у приватному праві України в
ХХ ст. не є прямолінійною еволюцією від простого застосування альтернативних
форм на практиці до складного юридичного процесу, який впливає та взаємодіє з
судовим чи/та позасудовим захистом прав осіб, як це, наприклад, відбувається на
сьогодні відповідно до чинного законодавства України. Історичний шлях
становлення та розвитку альтернативних форм вирішення спорів демонструє
залежність альтернативних форм вирішення спорів від базових основ (принципів)
державності: стабільності судоустрою, гарантій прав людини, рівня правової
культури, допустимого простору автономії приватної волі, захисту персональних
даних осіб тощо. У цьому сенсі альтернативне вирішення спорів може бути
розглянуте як певний індикатор свободи у приватному праві: коли свобода вибору
процедури (форми) та довіра до механізму існують — альтернативне вирішення
спорів розвивається; коли домінує примус і політична доцільність –
альтернативне вирішення спорів або зникає, або перетворюється на квазісудовий
інструмент.
Четвертий розділ дисертації «Історико-правові засади альтернативного
вирішення спорів у приватному праві сучасної України (до 2004 року)»
складається із двох підрозділів, в яких здійснено аналіз альтернативних форм
вирішення спорів у приватному праві, на які все ще мало вплив радянське
законодавство та міжнародний досвід тощо.
Радянська правова культура закріпила патерналістську модель очікувань від
правосуддя: держава сприймалась як головний арбітр, а примирення, як правило,
мало формально-примусовий характер. Це призводило, зокрема, до таких
наслідків: недовіра до альтернативних форм вирішення спору, слабка схильність
до саморегулювання спорів і залежність від зовнішнього впливу.
В цьому розділі також зосереджується увага на тому, що правова позиція про
неприпустимість обмеження доступу до суду через обов’язковість досудового
врегулювання спору є принциповою для легітимності існування альтернативних
форм вирішення спорів. Досудові процедури врегулювання спору повинні
розглядатися в законодавстві України через право, а не обов’язок сторін спор,
через дію принципу добровільності та конфіденційності, оскільки це є
підтвердженням не повернення добровільної процедури захисту прав осіб до
примусових моделей, які існували в законодавстві радянського періоду.
В період 1990 — 2005 років відбувається інституційне удосконалення
альтернативних форм вирішення спорів в Україні: формується господарська
юрисдикція (арбітражні/господарські суди), розвивається міжнародний
комерційний арбітраж (приймається Закон України «Про міжнародний
комерційний арбітраж»), а з 2004 року запроваджується третейське судочинство
(приймається Закон України «Про третейські суди»). На підставі кодифікаційних
норм у сфері приватного права 2003–2004 років (Цивільний кодекс України,
Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс
України) простежено зміщення акценту до автономії волі сторін, розвитку
приватноправових механізмів врегулювання спорів.
У висновках дисертації узагальнено теоретичні положення дисертації.

Додатки:

Дисертація Повідомлення про утворення разової СВР Відгук Кармази О. О. Відгук Дурнова Є. С. Рецензія Музики І. В. Рецензія Тимченко Г. П.